Том 12 - Леся Українка
З далеко більшим почуттям міри обмалювали Ви фігури молодших Шмідтів. Се граціозні сильветки, і зов-сів зрозуміло, чому професор міг одразу очаруватися ними, а потім розчаруватися (тим часом з Володимиром ся справа неясна). Тільки жгенезис всього відношення професора до Шмідтів мало аналізований. «Читач» його, певне, не зрозуміє. Але я, здається, розумію, бо мені близька така психологія, як у Вашого професора. Він, здається, з тих натур, що як кого полюблять хоч би випадком («по несчастью»), то вже в них таке почуття, немов вони присягою обов’язались любити довіку під карою стати «зрадником» у власних очах. Тільки ж для того «випадку» треба чогось більшого, ніж звичайної привітності, яку спочатку виявили Шмідти,— Ви тут якийсь момент проминули,— здебільшого так в’яже або «спільність долі», або «зграйність душевних струн», хоч би тільки ілюзорна, а Ваш професор, здається, одразу бачив, що він і Шмідти, властиво, різного типу люди. Поминувши сей момент, далі вся історія відносин професора з Шмідтами і зрозуміла, і тонко написана, і не з одного погляду інтересна. Тільки ж вона не доказує, а скоріш провалює ту аскетичну ідею, яку Ви поклали за Leitmotiv 84 у свій роман. Мені здається, що тільки аскетам і трапляються такі історії, як Лаговському з Шмідтами та з Зоєю. Єдиний спосіб, щоб «природа» не лазила «без докладу» в вікно, се пускати її в двері, то, може, вона тоді більше поважатиме визначені їй Sprechstunden 2. Інакше вона видумує всякі «іскушенія святого Антонія», які й не сняться звичайним, не святим смертним. Коли шукати «моралі» в сьому романі, то вона така виходить malgrfc Vous 3. Але «мораль» завжди неглибоко сягає, а Ваш^роман сягає глибше: він показує причини аскетизму, умови його розвитку та психологію людини, що не з власної волі попала в становище аскета, не властиве їй по природі. Найінтересніші місця Вашого твору се ті, де Ви показуєте соціологічний та психологічний підклад такого аскетизму, і менше інтересні ті, де Ви «бичуєте» істерію та фізіологію, бо їх, бідних, і нема за що бичувати в цілій сій історії. Істерія ж тут не причина, а наслідок лиха, а фізіологія — що з неї візьмеш? Вона собі жінка проста і мало розуміється на ідеалах. Нехай вона й винна з того, що Ваш герой здатен був почувати голод і мусив заспокоювати його, а для того розбив собі нерви такими лекціями, як з тим «П’єром», — так їй же всякі обвинувачення як горох об стіну, вона знає одно: «Як не будеш їсти, то будеш голоден», а більш їй ні до чого діла нема. А «нервища» вже й зовсім не винні, що їх розбито. Що ж до вини отаких Бобрових та судних, то тут уже діло не так просто — вони можуть рятунку шукати в соціології, та ще хто зна, який вона їм рятунок дасть...
1 Лейтмотив (нім.).— Ред.
2 Приймальні години (нім.).— Ред.
8 Проти вашої волі (франц.).— Ред.
А який прекрасний у Вас епізод з тим «генералятком»! Всі гріхи Вашої книжки да простяться Вам за нього! От де трагедія, і яка глибока! Ні, тут уже не істерія винна, що Лаговський не дав собі ради з сим контрастом і не знав, що з ним почати. Се ж дилема класового антагонізму і вселюдської солідарності! І як вона у Вас кристалізувалась в такий чудово прозорий, поетичний образ? Се вже справжній «секрет поетичної творчості»... Аж мені шкода, що сей момент проминув, мов іскорка, і що так мало видимого зв'язку Ви показали межи ним і дальшою всею історією, хоча зв’язок сей, безперечно, є. Може, якби те «генералятко» було не таке небесно-симпатичне, то й всі відносини Лаговського до генеральської родини Шмідтів склалися б одразу інакше, тоді, може б, для дезілюзії досить було б сцени «наймання» школи... Мені здається, що Лаговський пробув стільки часу в неволі у генеральського сина Володимира Шмідта (се була правдива єгипетська неволя!) за те тільки, що в свій час не хотів заспівати тому «генераляткові»: «Ах ты, воля моя, воля»... Чи Ви з сим не згоджуєтесь?
Вони таки «генерали», тії Шмідти, а все ж Ви їх трохи скривдили, надто Володимира. Треба було більше показати, чому вони такі, се й об’єктивніше вийшло б та й інтересніше. А то є зовсім незрозумілі incoherences 4, як, наприклад, оте вигнання вчителя з дрібними дітьми на малярію з боку таких, здавалось би, нежорстоких і непоганих людей, як Шмідти. Трудно зрозуміти теж, чому у Володимира такий вже дуже «пошлий» стиль, в той час як брати його зовсім «добре виховані». Невже тільки через те, що він гірший на вроду? Його цинізм скоріш прикажчицького, ніж генеральського стилю (власне, стилю, бо з м і с т буває у циніків всякого виховання однаковий),— від нього вже, дійсно, «вуха в’януть».
Скривдили Ви, здається мені, й Зою. Не віриться мені, щоб вона так-таки тільки з «жіночої гордості» віддала себе професорові, «гордість» тая була б ліпше загоджена, якби Зоя власне н е віддавала себе,— се ж і вона сама признавала. Нехай се був і «звірячий інстинкт», але се таки щось ліпше, ніж холодне кокетство. Вона за той інстинкт уже досить покарана реакцією холодної огиди з боку професора, бо для «гордості» се вже найгірше! Вона все-таки була делікатніша з Лаговським, ніж він з нею, вона хоч намагалася говорити з ним, «ніби щиро, ніби турбуючись», а він говорив «тупо й індиферентно», зовсім не дбаючи про її «жіночу гордість», яку вона зламала для нього. Нехай у нього се був егоїзм хворого, але здорові, занадто здорові люди теж мають свої права, яких ми, люди хворі, часом не поважаємо так, як би слід, і тоді здорові стають жертвами хворих. Зоя таки вийшла жертвою, дарма що Володимир, забувши себе самого,
