Том 12 - Леся Українка

так? — хоч би й ціною муки своєї й чи-тачевої, але Ви правди не осягли, бо перевершили її. Скажіть, хіба vivisectio in anima vili 79 або хоч і nobili 2 дає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину? Я думаю, ні. Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай, і, може, знайдеться такий вражли-вий читач, що скаже: «Не їжмо, люди добрі, ліпше з голоду сконаймо, бо се ж таки естетичніше, ніж ота гидота з жуванням» і т. п. А другий, менше вражливий, скаже: «Ні, не так! В с і життьові процеси неестетичні, надто як придивитись ближче, всі вони «звірячі», але з них нема виходу навіть у смерть, бо й вона «звіряча» і неестетична і веде за собою безліч дальших, може, ще неестетичні-ших, звірячих та ростинних процесів,— ми над тим влади не маємо, ми можемо тільки «надстройки» (або,-по іншій термінології, будови) над тими підвалинами виводити, а підвалини вже будуть такі, як єсть, нам зостається тільки присипати їх землею, щоб не тичіли голі перед нашими очима. Досить буде нам праці і трагедій над тими будовами і ніколи нам буде думати про підвалини». Так скаже «невражливий», і я стою по його боці, силоміць вгамувавши свої нерви, що тягли було мене зовсім в інший бік. І якби Ваш роман займався тільки «підвалинами», то я б зважила, що я даремне мучилась над ним, але ж він зачіпає й будову і навіть її покраси, зачіпає оригінально, а сам пройнятий такою щирістю саможертовною, що я не жалую часу і сили, вжитих з мого боку на «подолання» його. Мені жаль тільки, що Вам ті «підвалини» не дали довше й пильніше зайнятись рештою будови. От і Ваш професор так задивився на «підвалини» поводіння свого приятеля Володимира, що зовсім стратив критичне почуття і забув, за що, власне, він того приятеля судить і в чім оправдує його. Мені аж дивно було, як така чутлива людина — Ваш Лаговський — не бачить (і то аж д о кінця) корінної грубості натури того Володимира і головного симптому тієї грубості. Адже грубість та зовсім не в тих неестетичних сценах, в яких він, може, і не винен, як не винен з того, що їх завважив професор; грубість його в трактуванні «об’єкта» тих сцен, нещасної тії Амалії, до якої чомусь і Ви немилостиві, хоч вона таки б заслугувала якогось людянішого відношення, ну, хоч такого, як Зоя (хоч і тій не бозна-яка честь від Вас!). Чому-то панич Володимир так уже певен, що він для «такої» Амалії якраз «рьрлом вышѳл»? А може ж, якби вона була «трошки багатенька» (ну хоч так, як Зоя), то «наплювала б і на нього, й на його батенька», мовляла пісня. Може, її пхає до таких паничів інший «звірячий» інстинкт — голод, та чим же сей інстинкт гірший від пани-чівського, що панич так звисока трактує сю дівчину? А якщо її натурі теж фізично потрібні власне такі сцени, то і тим більше не йому б кидати в неї каменем чи болотом. Він ні на одну хвилину не задумався над тим, скільки днів вона потребує, щоб видихати таку сцену (а може, й не днів, а років, та ще й не сама...), адже ж і вона, щонайменше, animal *, а не автомат; в якій формі виражається у н е ї та реакція? Він, «рабоволоділець», заплатив, либонь, гроші їй за товар, a graeculus’oBi 80 за комісію, і більше його не цікавлять сі «об’єкти». Ні, він ще неначе винуватить за щось один з об’єктів, Амалію,— вже, далебі, не збагну за що. Грубість його не в тім, що він не вміє розрішити головної desharmonie de la nature humaine 81 (і мудріші від нього люди не завжди вдатно з нею справлялись), а в тім, що він в цілій дилемі бачить тільки себе. (Якби не tristitia 82, то йому б і ні гадки!) Він навіть професора заражає на який час тією грубістю, бо й той починає ідентифікувати поняття «гріх» з поняттям «неестетичність», та вже аж нехутко домислюється, і то не до глибини, в чім, власне, був «гріх» його відносин з Зоєю; а то йому, професорові, довго здавалось, що той гріх в неестетичності сцен та в фізичній реакції після них (якраз у сьому і нема ніякого гріха!), і, натурально, шукав рятунку від такого гріха в аскетизмі. Та що вже, коли той Володимир навіть автора трошки заразив, бо інакше я не розумію несправедливої байдужості автора до «козла отпущения» Амалії. Ви навіть понехтували інформувати своїх читачів про те, хто вона така: грекиня чи німка, гарна чи погана, молода чи стара. (Скоріш можна думати, що гарна й молода, бо панич інакше, може б, таки не купив її.) Одно можна сказати напевне, що вона найубожіша з усіх діячів роману, бо їй навіть з добродійності професора якось нічого не перепало, а таким Madchen fur alles звичайно хазяї мало платять, через те можна догадуватись, нащо вона дається на підмову паничам. Ще можна догадуватись, що вона ліпша від панночок-грекинь з античними іменнями, у всякім разі, делікатніша від них, бо на їх справді несмачні жартики реагує просто — втіканням прожогом, дарма що з біди мусила звикнути до всякої всячини. Ся рисочка, кинута Вами, може, й без намислу, трошки скрасила сумний зневажений образ сеї дівчини, але все ж, по-моєму, Ви ще винні якусь сатисфакцію сій безвинно зогидженій людині. Се ж занадто жорстоко — виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй «без сповіді» загинути в опінії читача, все це тільки ради ілюстрації найменше інтересного з діячів роману. Бо, справді, Володимир мало інтересний, і всі його сповіді його не рятують — принаймні в моїй опінії. Я цілком згоджуюсь з ним, що він егоїст, але се могло б не шкодити його інтересності, якби він не був такий примітивний; а то ж його масні жартики своїм убожеством змісту просто до розпачу доводять, і численні та одноманітні переходи від tristitia до laetitia et vice versa 83 наганяють нетерплячку, надто через те, що Ви їм даєте таке вже занадто просте, фізіологічне пояснення. Адже проти голої