Том 12 - Леся Українка

радить Дорі поїхати на поправку додому, з тим щоб до Нового року сюди не вертатись, а взагалі то можна жити й тут. Тепер лікар зовсім виразно бачить, що се був н е тиф, а думає, що, може, тифоїд, та й то навряд,— можливо, що й просто інфлуенца в поганій петербурзькій формі, найбільше шкодливій для живота (головно кишок). Через те радить ще на довший час дуже обережну дієту, хоча вважає Дору вже здоровою. У неї температура зовсім нормальна (36,5) от уже п'ятий день, про її дієту й годівлю я дуже дбаю і через те думаю, що рецидив їй ніякий не загрожує. Отже, можна зовсім заспокоїтись про неї, та й раніше не було чого так уже непомірно турбуватись, бо з моїх телеграм було, здавалось мені, ясно, що нічого страшенного не робиться. Та й то вже я поясняю тільки дуже нервовим твоїм настроєм, що ти могла думати, ніби я, поїхавши спеціально глядіти Дору, ткну її кудись в таке місце, де вона буде в холоді й без догляду, що я можу тащить її туди абияк, рискуючи «ужасающим ухудшением». Перш усього, де б не була Дора, там би і я була з нею день і ніч,— значить, догляд був би, і то не «небрежный» (ти ж мепе з сього боку досить знаєш), а друге — я до здоров’я доручених мені людей відношусь тисячу раз обережніше, ніж до мого власного, а як сього не досить, то ліпше не доручати мені хворих. Ну, та зрештою, що там! Все добре, що добре кінчається. Однаково Дорі нікуди переїздити не пришилось, бо цілий тиждень ніде в лічебниці не було місця (були тільки в клініках, але я туди не хотіла), а далі вже не варт було переїздити, бо Дора стала рішуче поправлятись. Лікар все говорив мені компліменти, що то я «вилічила» Дору, але се, звісно, так уже — лікарська galan-terie.

Приїздити тепер уже тобі докінчувати глядіти Дору, я думаю, не варт, бо при ній нема так-то чого й робити тепер, треба тільки глядіти, щоб не об’їлась, та се й так всі глядять (навіть не я одна). Я думаю зостатись тут до її виїзду, щоб помогти їй вибратись, хоч мені дуже обрид Петербург своїм кислим кліматом,— ні за що б я в ньому не жила! Хоча, як хто не слабий...

78. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

16 листопада 1905 р. Київ 3/ХІ 1905, Київ,

М[аріїнсько]-Благов[іщенська], 97

Шановний і дорогий мій товаришу!

Не озивалась я до Вас через причини приватні та загал ьногромадські. Хутко після Вашого остатнього листа — ще саме я збиралась на нього відповісти — пришилось мені раптом виїхати в Петербург, куди мене викликали рятувати сестру Дору, що поїхала було на курси та й захорувала. Ледве я туди доїхала, почався залізничний страйк, отже, писати й марне було б, та й була я дуже зайнята при сестрі.

Одволодавши Дору, я забрала її і привезла додому — оце всього днів 5, як ми вернулись. Коли се позавчора приходить Ваш ученик і приносить книжки, тоді я зважила перше прочитати Вашого романа та тоді вже й писати. Але про нього далі, а тепер ще трошки про інше. Книжки п. Стешенкові я вже передала, він просить подякувати Вам. А Людмилі Черняхівській-Старицькій не передала ще, бо її нема вже в Києві, вона поїхала в

Баку до чоловіка (він там при війську лікарем), то я ще не маю її адреси і не знаю, чи вона вже доїхала. При сій нагоді скажу Вам, що вона на Вас дуже гнівається, бо Ви «зігнорували» її, бувши в Києві і не зайшовши до неї «в хату плюнути». Не буду казати, чи вона має рацію (вона тепер дуже хвора і через те надто дражлива), але сгіажу, що на її місці мені теж прикро було б. Було ж бо мені прикро і на моєму власному місці, поки я не отримала від Вас пояснення непорозуміння і не побачила, що в непорозумінні трохи винна і я сама. Але ж тільки трохи. Я, бачте, була на той час в Києві, і якби Ви хоч ненароком згадали про мене в розмові з паном або панею Грін-ченко, то вони б Вам сказали, що я тут, бо пан Грінченко бачив мене зараз же, як я приїхала (се було, здається, в переддень Вашого проїзду); та, видно, Вам не прийшлось до речі моє імення. Щодо моєї вини, то се так: я, несподівано для себе, виїхала з Гадяча на тиждень раніше, бо татко викликав нас усіх звідти для поради про різні нагальні справи, що торкались цілої родини. В мене була думка дати Вам знати з дороги, що я виїхала з Гадяча, та, признатись, я не одважилась, боячись, чи не буде се настирливо, бо ні на телеграфічні, ні на листовні запросини я не мала од Вас ніякої відповіді, то думала, що, може ж, Ви й не збираєтесь до нас ні тепер, ні взагалі, так нащо ж я маю настирятися Вам з тими звістками, де, коли й куди «кочує» наша вічно мандрівна родина... «Настирливість» належить до моїх ідіосинкразій, і всі близькі до мене люди знають, що я в сьому пункті ненормальна навіки... Скажу Вам по правді, що я вже й в телеграмі про Катеринослав не одважилась би додати слова запросин, якби мама не вмовила мене, що така відповідь на Ваш запит єдино натуральна і ніяк не повинна здатись Вам настирливою. Проте в останньому листі я вже більш інформувала Вас, ніж запрошувала, а далі вже й на інформацію рука не знялась. Реальної шкоди, може, з того й не вийшло, бо, може б, Вам все одно не було часу зайти до нас у Києві (Ви ж як метеор пролетіли!) або, зайшовши, не застали б мене вдома,— я одразу кинулась по всяких громадських справах, але морально для мене було б легше не переживати того нападу «настирофобії», бо ті напади для моєї душі все одно, що для мімози сироко... Се, може, просто хоробливо, але Ви, либонь, зрозумієте мене, бо й самі Ви людина хвора. Тільки не думайте, що я тепер «гніваюся» на Вас або маю якесь важке почуття, ні, далебі! Я бачу, що се все було так собі якесь непорозуміння, qui ne tire pas aux consequences *, або, э погляду фаталістів,