Том 6 - Леся Українка

Д і д. Я боюся, коли б він дочки не збудив.

Дядько. Нам його ледве чутно.

Д і д. А мені так, якби він у хаті косив.

Дядько. Хвора його не почує, не бійтесь!

Батько. Здається, лампа щось не добре горить сього вечора.

Дядько. Треба долити.

Батько. Я бачив, як доливали рано. Вона тьмяпо горить, відколи вікно зачинили.

Д я д ь к о. Я гадаю, скло запотіло.

Батько. Зараз горітиме ліпше.

Старша дочка. Дід заснув. Він три ночі не спав. Батько. Мав багато турботи.

Дядько. Турбується без міри. Часом просто нічим його не вмовиш, і слухати нічого пе хоче.

Батько. Можна йому вибачити при його старощах. Дядько. Хто зна, які ми будемо в його літа. Батько. Він має вже років з вісімдесят. Дядько. Ну, то вже має право бути диваком. Батько. Всі сліпці такі.

Дядько. Вони занадто думають.

Батько. Мають багато зайвого часу.

Дядько. Бо не мають чого іншого робити. Батько. До того ж не мають жодної розривки. Дядько. Се мусить бути страшенно!

Батько. Здається, і до того можна звикнути. Дядько. Я собі того не можу здумати.

Батько. Та звісно, вони нещасливі люди.

Дядько. Не знати, де сидиш, не знати, куди йдеш, не знати, звідки приходиш, не одрізняти полудня від півночі, літа від зими... і завжди ся темрява, ся темрява... Я б волів не жити... Чи се вже так-таки й не вигоїться? Батько. Здається, що так.

Дядько. Але ж він не безпросвітно сліпий? Батько. Він одрізняє дуже ясне світло.

Дядько. Бережімо паші оченьки.

Батько. Часами він має дивні думки.

Дядько. Часами він не дуже приємний.

Батько. Він говорить все чисто, що думає. Дядько. Але давніш він не був таким?

Батько. Де ж там! Колись він був собі тямущий, як от і ми, і не говорив нічого незвичайного. Правда, що

Урсула його призводить до того, вона відповідав йому на всі питання...

Дядько. Краще б не відповідала, бо то для нього лиха послуга.

Б’в десята година.

Дід (прокидаючись). Чи я обернений до шкляних дверей?

Старша дочка. Добре проспались, дідусю?

Д і д. Чи я обернений до шкляних дверей?

Старша дочка. Так, дідусю.

Дід. Нема нікого біля шкляних дверей?

Старша дочка. Але ж, дідусю, я нікого не бачу. Д і д. Мені здавалось, що там жде хтось. Ніхто не приходив, Урсуло?

Старша дочка. Ніхто, дідусю.

Дід (до дядька і батька). Сестри не було?

Дядько. Вже пізно; вона вже не прибуде; не гаразд вона се робить.

Батько. Вона починає турбувати мене.

Чутно гомін, мов хтось іде до хати.

Дядько. Вона тут. Ви чули?

Батько. Так, хтось увійшов долом.

Дядько. Напевне, то сестра. Я пізнав її ходу.

Д і д. Я чув, як хтось поволі йшов.

Батько. Вона ввійшла дуже поволі.

Дядько. Вона знає, що в хаті хворі.

Д і д. Я вже більш нічого не чую.

Дядько. Вона зараз прийде сюди, їй скажуть, що ми тут.

Батько. Я радий, що вона прибула.

Дядько. Я був певен, що вона таки тецѳр буде. Дід. Щось вона забарилась там долі.

Дядько. Однак се напевне вона.

Батько. Ми більше нікого не сподіваємось.

Д і д. Я чую гомін долі.

Батько. Я закличу служницю; хоч знатимем щось певного. (Дзвонить J

Д і д. Я чую гомін на сходах.

Батько. Се йде служниця.

Дід. Здається, вона не сама.

Батько. Вона йде помалу...

Д і д. Я чую ходу вашої сестриї

Батько. А я чую тільки служниці ходу.

Дід. Се ваша сестра, се вона!

Хтось стукається в двері.

Дядько. Вона стукає в скриті двері.

Батько. Я сам їй одчиню, бо сі малі двері страх риплять; їх тільки тоді одчиняють, коли хотять увійти в хату, щоб ніхто не бачив. (Одхиляе двері; служниця не ввіходить, а стоїть у дверях.) Де ви?

Служниця. Тут, пане.

Дід. Се ваша сестра на порозі?

Дядько. Я бачу тільки служницю.

Батько. Тут тільки служниця. (До служниці.) Хто прийшов до нас?

Служниця. Хто мав прийти, пане?

Батько. Авжеж, хтось тільки що прийшов?

С л у ж її и ц я. Ніхто не приходив, пане.

Д і д. Хто се так зітхає?

Дядько. То служниця, вона задихалась.

Д і д. Вона плаче?

Дядько. Де ж там! І чого б вона плакала? (До служниці.) Так ніхто не приходив от тільки що? Служниця. Але ж ні, пане.

Батько. Але ж ми чули, як одчиняли двері. Служниця. Се я зачиняла двері, пане.

Батько. То вони були одчинені?

Служниця. Так, пане.

Батько. Чого ж вони були одчинені в таку пору? Служниця. Не знаю, пане, я їх зачинила. Батько. Коли так, то хто ж їх одчинив? Служниця. Не знаю, пане, певне, хтось виходив після мене, пане.

Батько. Треба уважати. Але не кидайте дверима, ви знаєте, що вони грімкі.

Служниця. Та я, пане, не чіпаю дверей!

Батько. Як же ні? Ви беретесь за двері, мов хочете увійти в хату.

Служниця. Але ж, пане, я стою на три кроки від дверей.

Батько. Говоріть трохи тихше.

Дід. Чи хто згасив світло?

Старша дочка. Та ні, дідусю.

Дід. Мені здається, що раптом стало чорно.

Батько (до служниці). Ідіть собі, тільки не робіть галасу на сходах.

Служниця. Яй так не робила галасу.

Батько. А я вам кажу, що робили. Ідіть тихенько; ви збудите пані. А як хто прийде, кажіть, що нас нема дома.

Дядько. Так, кажіть, що нас нема дома.

Дід (здригнувся). Не слід було сього казати! Батько. Хіба що приїде сестра або лікар.

Дядько. В которій годині приїде лікар?

Батько. До півночі не приїде.

Зачиняються двері. Чутно, як б’б одинадцята.

Дід. Вона ввійшла?

Батько. Хто?

Д і д. Служниця.

Батько. Та ні, вона пішла.

Д і д. Я думав, що вона сіла до стола.

Дядько. Служниця?

Дід. Так.

Дядько. Ще тільки сього бракувало!

Дід. Ніхто не входив до хати?

Батько. Та не входив ніхто.

Д і д. А сестри вашої нема?

Дядько. Сестра не приходила.

Дід. Ви мене дурите!

Дядько. Ми вас дуримо?

Дід. Урсуло, скажи мені правду, на бога святого! Старша дочка. Дідусю, дідусю! Що вам такого? Дід. Щось тут сталося! Я певний, що моїй донечці погіршало!..

Дядько. Чи вам приснилось?

Дід. Ви не хочете мені сказати!.. Я бачу добре, що сталося щось.

Дядько. Коли так, то ви більше бачите, ніж ми.