Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

що дівка Має гарну вроду, З нею треба боротися, Як з «врагом» народу? Тож скажіть ще їм спасибі І моліться Богу, Що в них силу віднімали Для свого народу. Бо якби не їхня врода Та не їхня ота… гра, То, якщо сказать по правді, Хрен твоя б перемогла! Пройшли тижні, пройшли роки Після теї бойні, Ідуть хлопці при лампасах, Як коти… «довольні». Ще й сьогодні чути регіт На усю державу. Йдуть кати мого народу Що вершили «славу». Пройшли тижні, пройшли роки По тому погрому, Йдуть веселі кедебісти В орденах додому – За відвагу над «ворогом», Аж смішно сказати, А то ж могла буть сестра їх Або рідна мати. А то ж могла буть сусідка Чи його дружина… Як же міг таке ти вдіять, Якщо ти мужчина? Як же міг, скажи, підняти Ти на жінку руку, Ту, що щастя нам дарує, І тобі й онуку? Скільки плям ще невідкритих, Невідомо в світі, Де пройшли ці душогуби З вищої еліти? То ж і хочеш, чи не хочеш, Й на те є причина, Що думаю невідступно, Хто ж ти є, людино? Ти людина чи тварина, Чи ти є падлюка, Бо хіба ж мужик на жінку Зміг би піднять руку? Чи ти й справді похвал гідна, Чи вбить тебе треба? Адже скільки бід і горя На землі від тебе. Зупинись і подивись ти, Що ти натворила, І скількох ти братів менших Уже погубила? А це ж все таки людина, І до того ж чарівна, Від якої навіть в дурнів Піднімається… весна. То ж у чім її провина? – Я хотів би запитать, – Що дарує дурням щастя? Що народжена кохать? Адже жінка – то як квітка, Якщо можна так сказать, Й Богом створена для того, Щоб ту квітку цілувать. Ой, людино, ти, людино, Ти, немов зубило, Й щоб таке неповноцінне Світом володіло? Що ж ви, люди, зупиніться, Зупиніть цю жопу, Поки вірус не проник цей Й далі у Європу. А тепер я знов звертаюсь До отого моря, У якому води менше Аніж сліз і горя. З того часу потоплені Всі пооживали І на хлопців у кокардах Полювати стали. З того часу ті дівчата В ставках проживають І як вечір зійде з неба Хлопців дожидають. А як котрого зустрінуть, То в ставок заманять, І до ранку отих хлопців «Дівки розважають.» Серед неба десь із ночі Зорі визирають, То дівчата над ставками Парубків гукають. Обнімають і голублять До самого ранку, І приваблюють, як рибку На свою приманку. Ні на хліб і ні на пиво Без крючка й наживки, Ще й регочуть на все небо Оті чорнобривки. Попадіться до такої Ви під злую руку, Вона все вам пригадає – Й Шпіцберген і суку. А тому оті дівчата Й досі не дрімають, І як вечір прийде в поле, Хлопців дожидають. А зараз та катюга Сидить десь за столом, При орденах, кокардах, З таким же віслюком. І, сміючись в борідку, Як вечір перед сном, Він їсть ікру заморську І запива вином. Його не мучить совість, Бо що тобі сказать: Щоб мучила вас совість – ЇЇ потрібно мать. А ті, що там, на тронах,