Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Хоч і тебе не знаю теж. 27.8.2010 р. ВОРОГИ НАРОДУ Там, де Шпіцберген, де холод, Льодовитий океан, Пропливав морями тими Славнозвісний капітан. Чує шум на узбережжі І сумні-сумні пісні, Він до пристані причалив – Там дівчата молоді: Ніби квіточки весняні, Всі, як зіроньки ясні, – Хто ви й звідки, – їх питає, – І чому такі сумні? Як же ви сюди попали, Хто заслав у ці краї? – Хто заслав? Товариш Сталін, – Ті у відповідь з землі.- – А за що? – Мов сам не знаєш: А за те, як йшла війна Я із німцями кохалась, – Відгукнулась з них одна. – Бо мене він їм залишив, І мене не захистив, А у мене відбиватись Не було вже більше сил. А ми жити, жить хотіли Й не хотіли помирать! Тож і мусіли «лягати», Якщо можна так сказать. Місяць в небі захитався І побіг він по воді Й капітан, що посміхався, Закричав: – Візьміть її! Цілий місяць простітуток, /Так дівчат тих нарекли/, Всіх «орли» ті, що з підлодки, Як хотіли... і могли. Я описувать не стану Що творили ті «орли», Як попали в ту кошару Йоські Сталіна сини. А як всі вже нагулялись, Як хотіли і могли, Дівок в баржу позганяли І на північ повезли. І у тому океані, Де завжди скрипів мороз, Всіх дівчат пороздягали Й їм зробили паровоз. Й під тим морозним небом, Там, де холодно й моржу, Ті «орли» по ласці Божій Потопили ту баржу. Що то був за рев, за крики, Як топились ті дівки, Тільки наші яничари Всі від радощів ревли. Що то був за рев, за крики – Океан почервонів, Й після того над льодами Стяг кровавий завихрів. А ти, Боже, дививсь мовчки На оті їх муки. Як же міг не заступитись, Хоч були ті й суки? Адже ти створив їх, Боже, По своїй подобі, Як же міг не захистить їх, Звідки стільки злоби? А як хвилі вгамувались Від криків у морі, В нічнім небі появились Скрізь кроваві зорі. І вони, немов русалки, Визирали з неба, І «героїв» тих шукали, Й там вже, де не треба. Чим ті феї завинили? Й досі я не знаю, Тож не можу і заснути, Коли спать лягаю. Бо коли відкрию очі, То в морській безодні Уявляю, як лежать ті Десь на дні самотні. Чим вони перед тобою Завинили, Боже, І чому не покарав ти Виродків тих тоже? Як же можна винуватить Жіночок за вроду, І за те, що їх всі хочуть, У любу погоду? Й чи ж вони у тому винні? Не стану перечить, То навіщо свою вину Їм валить на плечі? Адже ті, що їх судили – Хлопці із еліти – Їх залишили самітних, Як під снігом квіти. Але німців, ті слов’янки, Так зачарували. Що вони їх із-під снігу Тут же відкопали. Тих, кого судити треба, Тих у нас не судять, Тож, хіба оті убивці То нормальні люди? Та хіба ж ти те не знаєш, Що жінки в нас вперті Та відмова в час воєнний Рівноцінна смерті. А тому я вимагаю Кожну ту Іуду, Що дала наказ вбивати, Притягти до суду . Ну невже, за те,