Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Як ти пишеш вірші про плуг, То зразу б гукав мене: – Де ти? І з дому тікав би на луг. Якби я зліпив так будівлю, Як вмієш ліпить ти вірші, Давно б по копійці збирали На спомин моєї душі. 26.5.1976 р. ПОЕТОВІ ПРО ХЛІБ На вірш Миколи Подоляна «Складаю вам шану, поля». Якби всі ті, що люблять хліб, Та так його ростили, То колосками б землю всю Робочі руки вкрили. А тим папером з словом «хліб», Де так його шанують, Можна всю Землю завернуть І іншу ще якуюсь. Але від гарних слів і фраз Ще не росло нічого, Тому подумай кожен раз, Ти пишеш вірш для чого? То не поет, що вже навчивсь Гарненько римувати, Потрібно й душу ще ту знать, Що люди хочуть знати. Треба самому все відчуть, Повести і розважить, Якщо поетом хочеш буть – Поїдь на БАМ, КАМАЗ ти. І порівняння не лови, Задерши ніс до неба, А в мозолях своїх знайди Для вірша те, що треба. А то за образом летиш, Й так часто не до діла, А там, де віршик без думок,– То, як душа без тіла. То ж краще не пиши про хліб, Який зі столу знаєш, А то, здається, що той хліб Зовсім не поважаєш. Любить хліб і мій сусід, І моя сусідка, Та від ніжності тієї Як з гівна – повітка. 6.6.1976 р. НА КНИГУ ПОДОЛЯНА Вірш: Я бачу домен блиск багряний. «Удари молота стального Здаються піснею мені.» Коли тріщить, гуркоче трактор, Мені здається, то – вона, Моя любов, моя кохана Для мене пісеньку співа. Та хай би той трактор, мій друже, Над вухом продиркав хоч день, Тоді б ти, можливо, ту прозу Не сплутав би з кров’ю пісень. А стать в стороні і послухать, То це, як чужу покохать, Яка із свого вийме душу, З чужим стане Янгола грать. «Мене заводів пісня кличе» Писали всі про серп і молот, І я ще трохи напишу, А як не хватить гонорару, То може хоч дадуть борщу. Вірш « Сонце». «Це сонце землю брало на руки Як мати свіжу бере хлібину.» – Кому такий потрібний образ? На вірш «Вітер» Я переллю з пустого у порожнє, Нащо мені вже треба висота? Як я і так стою вже комуністом Й куди не піду – в мене скрізь рука. Про те, що бачу, не пишу навмисно, Навіщо? Якщо знають всі і так, І хоч я ще недавно комуністом, Але уже я, хлопці, – не простак. 26.5.1976 р. Я – КОМУНІСТ Я одержав Планету, зранену бомбами, Тифом звалену, ледве живу, Яку воші, неначе вовчиці, Догризали, як власність свою. Я одержав Планету змучену, зганьблену, І все ж не повісив ніс. Хто ж підняв її на вершину могутності? Я – комуніст. Як Планета вмирала від голоду, А вороги об’явили піст, Хто рятував тоді землю знедолену, І піднявся на повний зріст? Як фашистський дикун сатаніючи, Землю став гризти мою, Хто дорогу йому заступив, замерзаючи, В тяжкім нерівнім бою? Люди! Не бійтесь чуми водородної, Хай хто увімкне той твіст, Знайте, що Ленін в сімнадцятім, в Смольному Мені доручив врятувати світ. Будьте спокійними, люди, Я – комуніст! Бо навіть ті, які впали скелети, Ніби привиди й страхи землі, Всі як один піднялись, як багнети, І пішли врозумлять королів. 9.6.1976 р.