Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

навколо Жаринками геть вдалині. Сама ж, як спустилась незримо, Всміхалась уже з далени, Щоб люди, проснувшись, дивились На срібні оті тумани. Спливають дні, немов пекельні муки, Проклятий Місяць серце роздира, Сміються зорі, ніби чорні круки, Коли тебе – коханої – нема. О, біль душі! Навіщо серце людям? Й навіщо нам ті зоряні світи, Якщо вони приносять людям муки – Коли до мене не приходиш ти? Як страшно це, спокуснице, о знала б, Чому ж мовчиш, як риба в Ірпені, Можливо, ти не вперше обіцяла, То ж нащо в душу вкралася мені? Навіщо моє серце полонила, Невже й без тебе горя я не знав? Душа і так мовчала, як могила, Так на тобі – й тебе ще Бог послав, Навіщо? Ти не жалій за тим, чого немає, А те, що є, із рук не випускай, І хай душа твоя завжди співає, Навіть тоді – коли лютує гай. Бо все пройде, як цвіт із яблунь білий, Пройде любов і молодість пройде, І лишаться у серці тільки болі Та смерть, яка невтомно всіх нас жде. Ти не жалій мене, не треба, Твоєї жалості не жду, Не закривай собою небо, Оце єдине, що прошу. Не закривай собою зорі, Поля, діброви і гаї, Бо й так пливу, немов по морю, Й до тебе мчусь, як до Землі. А до Землі тяжка дорога: То бурі, зливи, то дощі, Й ніде ні смертних, ані Бога, Тільки колючки та кущі. Моя русалочко-лебідко, Моя веселко чарівна, Я знаю розпачу твоєму Нема кінця, як в небі дна. Я бачу повні сліз очата, Бій розуму і почуттів, Любов омріяна, як свято, Але й вона, як бій биків. То переможе білий зразу, А то, дивись, уже рябий І місять піну, ніби кашу, Аж поки хоч обох добий. Хочеш, я прилюдно поцілую, Хочеш, я прилюдно обніму, Хочеш, я тобі на зберігання Всю любов до грама переллю. Знайдеш місце де її сховати – Честь тобі навіки і хвала, А не знайдеш – нічого й гукати, Бо любов розлючена – страшна. Отак завжди в житті, я – знаю, Коли щось вимрієш, знайдеш, То раптом вимріяний Янгол Тут же зника, як кінь в овес. Страшенно хочеться кричати, Поки хтось з нас не упаде, Ламать, трощить, перекидати Все, що під руки попаде. Я співчуваю, навіть вірю: Який критичний в тебе стан, Та ще в той час, коли найбільше Не міг я вірити в обман. Помста, вона межі не знає, Вона страшніша, як капкан, Бо з нього вибратись ще можна, Обман же, він – як океан. Я ніс тобі своє кохання І цілі бурі почуттів, Та що зробити міг, русалко, Як поки ніс – перегорів? Я не вдаю святого з себе, Й тобі я вдячний, так сказати, За радість ту, що разом з небом Мені несла подарувати. Я не молю твого кохання, Бо вже давно не вірю в рай, І все ж пишу не для прощання, Хоч і кажу тобі: «Прощай!» Переплелась і грубість, й ніжність, Немов з балконом виноград, Бо там, де – ніжність, там і вірність, Але не тим про вірність знать, У кого вся краса – в бабетах,, В високих шпильках-каблучках, Бо я люблю такі сонети, Де воля, простір і розмах. Хочеться до тебе притулитись, І тебе, як досі, обійнять, Хочеться з тобою поділитись Тим вогнем, що нікуди дівать. Хочеться розслабитись порою І поговорить в тіні дібров, Або десь зайнятись тею… грою, Що в народі названа «любов». Бо у те, що ти казала, вірю, Бо як раз я того й сам хотів,