Том 6 - Леся Українка
Анна
Я тільки боронюся. І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники, та й годі.
Дон Шуан стоїть в непевності.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Дон Шуан мовчки вилазить вікном. Анна дивиться якусь хвилину в вікно, ждучи, поки він далеко одійде. Потім бере із скриньки покраси, викидає їх у вікно і здіймає голосний крик.
Розбій! Розбій! Рятуйте! пробі! люди!
На крик її збігаються люди, вона падає, нібито зомліла.
V
Кладовище в Мадріді. Пам’ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку — гранітна каплиця стародавнього будування. Ні ростин, ні квітів. Холодний, сухий зимовий день. До н па Анна в глибокій жалобі повагом іде, несучи в руках срібніш нагробний вінець. За нею йде стара дуенья. Обидві
надходять до могили, де стоїть пам’ятник командорові — велика статуя з командорською патерицею в правиці, а лівицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на коліна перед могилою, кладе вінець до підніжжя статуї і перебирає чітки, ворушачи устами.
Дуенья
(діждавшись, поки Анна раз перебрала чітки)
Я насмілюся прохать сеньйору дозволити мені зайти на хвильку, зовсім близенько, тут-таки, при брамі, до родички позичить рукавичок,— я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.
Анна
Се не випадає, щоб я лишилась тут на самоті.
Дуенья
Моя сеньйоро милостива! Пробі, таж я стара, гостець * мене так мучить! Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я далебі від болю ніч не спала.
Анна
(глянувши на руки дуеньї)
А справді, спухли. Ну, вже добре, йдіть, лиш не баріться.
Дуенья
Буду поспішати.
Моя сеньйора — янгол милосердя!
(Відходить.)
Ледве дуенья відійшла, з-за близького пам’ятника з’являється дон Жуан. Анна схоплюється на рівні ноги.
Д о п Жуан Нарешті я вас бачу!
Анна
Дон Жуаие!
Се ви мою дуенью підкупили?
Ні, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б із того винні.
Анна
Я?
Дон Жуан
Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищі, вас виглядаючи? І лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви під охороною дуепьї тута читаєте нещирі молитви на гробі «незабутнього»...
Анна (спиняє його рухом руки)
Стривайте. Ніхто вас не примушує — се перше, а друге — молитви мої правдиві, бо сталась я, хоча і мимоволі, причиною до смерті чоловіка, що поважав мене й любив.
Дон Жуан
Сеньйоро, поздоровляю! Успіхи великі!
Anna
В чому?
Дон Жуан У лицемірстві.
Анна
Я не мушу
такого вислухати.
(Раптово рушає геть.)
Дон Жуан (удержуючи її за руку) Донно Анпо!
Я не пущу вас!
А н и а
Я кричати буду.
Дон Жуан (випускає її руку)
Я вас благаю вислухать мене.
Анна
Як ви покинете свій тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажіть коротко, бо ще надійде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.
Дон Жуан
Дивую,
для чого вам сі пута добровільні!
Я думав — от уже розбився камінь, тягар упав, людина ожила!
Та ні, ще наче ствердла та камінна одежа ваша. Дім ваш, наче вежа під час облоги: двері на замках, а заздрі жалюзі не пропускають ні променя, ні погляду. Всі слуги — суворі, збройні, непідкупні...
Анна
Значить, були вже проби підкупити?
Дон Жуан
Анно,
хіба одчай не мав прав своїх?
Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: «Сеньйора не приймає».
Анна
Подумайте сами: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобі, приймала лицаря такої слави, як ви, на самоті?
Ох, Анно, АнноІ Мені здається, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода... а речі, речі! Хто вас їх навчив?
Хто одмінив вам душу?
Анна
Дон Жуапе, ніхто мені пе одмінив душі.
Вона була у мене зроду горда, такою ж і зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмів ніхто сказать: «Ба, звісно, зраділа вдівонька,— ввірвався ретязь!» Невже ж би ви сами стерпіли сеє?
Дон Жуан
Хіба вже я не маю шпаги, Анно?
Анна
Так що ж — ви обезлюдите Мадрід?
Та чи могли б ви шпагою відтяти всі косі погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти і плечей стискання, що скрізь мене б стрічали й проводжали?
Дон Жуан Втікаймо, Анно!
Анна
Ха-ха-ха!
Дон Жуан
Вам смішно?!
Анна
Якби не засміялась, позіхнула б, а се ж хіба миліше вам?
Дон Жуан
Сеньйоро!!
Anna
Та вже ж утретє чую сі слова, то може й надокучити.
Дон Жуан
Я бачу,
ви справді камінь, без душі, без серця. Анна
Хоч не без розуму — ви признаєте?
Дон Жуан О, се я признаю!
А п н а
Скажіть, навіщо втікати нам тепер? Який в тім глузд? Коли ви зводили дівчат і крали жінок від чоловіків, то не дивно, що вам траплялося втікати з ними, а хто баніт, той, звісно, утікач.
Але себе самого посилати в вигнання? і для чого? Щоб узяти вдову, п^о ні від кого не залежна?
Самі подумайте, чи се ж не сміх?
І чим була б я вам, якби погналась тепер із вами в світ? Запевне, тільки забавою на час короткий.
Дон Жуан
Анно,
я так нікого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н п а
Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п’єдесталу?
Дон Жуан
Бо я хотів її живою мати, а не камінною!
Анна
Потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя.
Дон Жуан
Та невже ви й досі вірити не перестали в камінне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви під тим камінням?
Чи я ж пе чув у себе иа плечі палючих сліз? Адже за тії сльози він заплатив життям.
(Показує па статую.)
Анна
І безневинно.
Дон Жуан (відступає від неї вражений)
Коли се так...
Анна
Авжеж, не він був винен з неволі тої. Він тягар ще більший весь вік носив.
Д о и Ж у а и
Його була в тім воля. ~
Анна
І я по волі йшла на те життя.
Але йому було терпіти легко, бо він мене любив. То справді щастя — поставити на ясному верхів’ї того, кого кохаєш.
Дон Жуан
Ті верхів’я...
Ви знаєте про їх мої думки.
Анна
Що варта думка проти
