Том 6 - Леся Українка

їй раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки її покличу.

Анна

Ні,

нехай спочине. Заплети мені волосся на ніч та й іди.

Маріквіта (заплітаючи Анні коси)

Я маю

сеньйорі щось казати, тільки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор.

Анна

Даремне.

Я від сеньйора таємниць не маю.

Маріквіта

О, певна річ! Адже моя сеньйора зовсім свята! Я саме се казала тому слузі, як брала ті квітки.

Анна

Який слуга? Що за квітки?

Маріквіта

Недавно

слуга якийсь приніс квітки з гранати від когось для сеньйори.

Анна

(гнівно)

Буть не може!

Квітки з гранати, кажеш? І для мене?

Маріквіта

Не знаю... Він казав... Воно-то правда — зухвало трохи, бо квітки з гранати, то знак жаги. Та що я пояспяю!

Адже се всім відомо.

Анна

Маріквіто, я мушу знать, від кого ся образа!

Маріквіта

Слуга імення не сказав, лиш мовив, квітки ті даючи: «Се донні Анні від мавра вірного».

Анна уривчасто скрикує.

Сеньйора знає,

від кого то?

А н п а (збентежена)

Не треба тих квіток... Маріквіта Я принесу, хоч покажу.

Анна

Не треба!

Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.

(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись.)

Геть викинь їх!

Маріквіта

Я б їх собі взяла, коли сеньйора їх не хоче. Тут же квітки навдивовижу...

Анна

Так... візьми...

Марі к віта От завтра я заквітчаюсь!

Анна

Іди!

Марі к віта

Чи тут по треба відчинити вікон?

Страх душпо!

Анна (в задумі, безуважно)

Відчини.

Марі к віта (одчиняючи)

І жалюзі?

Анна

Ні, може, видко з вулиці.

Маріквіта (одчиняючи жалюзі)

Та де ж там!

Тепер на вулиці зовсім безлюдно.

Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї дзвенять-бринять всі вулиці від співів, повітря в’ється в прудкій мадриленьї! *

А тут повітря кам’яне...

Анна

(нервово)

Ой, годі!

Маріквіта, говорячи, вихилилась із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.

(Завваоїсивши рух.)

Та що ти, Маріквіто?!

Маріквіта

(невинно)

Що? Нічого.

Анна

Ти кинула до когось квітку?

Маріквіта

Де ж там!

Я нетлю проганяла... Чи сеньйора нічого більш не потребує?

Анна

Ні.

Маріквіта (кланяється, присідаючи)

Бажаю гарних, гарних снів!

Анна

Добраніч!

Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.

( Стиха.)

Від мавра вірного...

Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.

(Впустивши китицю, в нестями)

Ви?!

Дон Жуан

Я! ваш лицар!

Ваш вірний мавр!

Анна ( опам'ятавшись )

Сеньйоре, хто дозволив?..

Дон Жуан

(уставши)

Навіщо сеє лицемірство, Анно?

Я ж бачив, як ви тільки що держали сю китицю.

Анна Се трапилось випадком.

Дон Жуан Такі випадки я благословляю!

(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом,)

Анна

Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!

Дон Жуан Ви боїтесь мене?

Анна

Я не повинна

приймати вас...

Дон Жуан

Які слова безсилі!

Колись я не такі од вас чував!

Ох Анно, Анно, де ж ті ваші горді колишні мрії?

Анна

Ті дівочі мрії — то просто казка.

Дон Жуан

А хіба ж ми з вами не в казці живемо? На кладовищі, між сміхом і слізьми, вродилась казка, у танці розцвіла, зросла в розлуці...

Анна І час уже скінчитись їй.

Як саме?

Що вірний лицар визволить принцесу з камінної в’язниці, і почнеться не казка вже, а пісня щастя й волі?

Анна (хитає головою)

Хіба не може казка тим скінчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запізно рятувать принцесу?

Дон Жуан

0 ні! такого в казці не буває!

Таке трапляється хіба в житті, та й то в нікчемному!

А н п а

Мені нічого од вас не треба. Я вас не прошу ні рятувать мене, ні потішати.

Я вам не скаржусь ні на що.

Дон Жуан

Ох, Анно,

хіба я сам не бачу?..

( Ніжно.)

Сії очі,

колись блискучі, горді, іскрометні, тепер оправлені в жалобу темну

1 погасили всі свої вогні.

Сі руки, що були, мов ніжні квіти, тепера стали, мов слонова кість, мов руки мучениці... Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подібна до тії каріатиди, що держить на собі тягар каміппий.

(Бере її за руку.)

Кохана, скинь же з себе той тягар! Розбий камінну одіж!

Анна

(в знесиллі)

Я не можу... той камінь... він не тільки пригнітає, він душу кам’янить... се найстрашніше...

Дон Жуан

Ні-ніІ Се тільки сон, камінна змора!

Я розбуджу тебе вогнем любові!

(Він пориває Анпу в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням.)

Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!

Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потім на сходах чутно важкі повільні кроки командора.

Анна

Се похода Гонзага! Утікайте!

Дон Жуан

Втікати? Ні. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги.

Командор (увіходить і бачить дон Жуана)

Ви? Тут?

Дон Жуан

Я тут, сеньйоре де Мендоза.

Прийшов подякувать за веледушність, колись мені показану. Тепер я рівня вам. Либонь, се вам відомо?

Командор мовчки добував свою шпагу, дон Жуан свою і вступають в бій. Донна Анна скрикує.

Командор

(оглядаючись на неї)

Я вам наказую мовчати.

Дон Жуан коле його в шию, він падає і вмирає.

Дон Жуан

Край!

(Обтирає шпагу плащем командоровим.)

Анна (До дон Жуана)

Що ви зробили!

Дон Жуан

Що? Я подолав сперечника у чеснім поєдинку.

Анна

Сього за поєдинок не признають,— ви будете покарані за вбивство.

Дон Жуан Мені се байдуже.

Анна

Але мені не байдуже, щоб тут мене взивали подвійною вдовою — і по мужу, і по коханцю!

Дон Жуан

Я ж іще не був коханцем вашим.

Анна

Сеє знаєм м и.

Та хто ж тому повірить? Я не хочу з іменням зрадниці, з печаткою ганьби зостатися у сім гнізді осинім.

Дон Жуан

Втікаймо вкупі!

Anna

Ви ума збулися?

Се значить взяти камінь у дорогу!

Ідіть від мене, бо інакше зараз я крик здійму й скажу, що ви хотіли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза.

Донно Анно, ви можете сказати се?!

Анна

(твердо)

Скажу.

Дон Жуан

А що як я скажу, що ви були коханкою і спільницею вбивства?

Анна Се не по-лицарськи.

Дон Жуан

А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь