Том 5 - Леся Українка
Ні, мамо, я читав простішу притчу, її й дитина може зрозуміти.
Про Марту і Марію я читав.
Е д і т а
Хіба то притча?
Р і ч а р д
Все одно, матусю, тут річ у тім, як розуміть її.
Е д і т а
А ти ж як зрозумів?
Р і ч а р д
Та дуже просто: що Марта дбала про потреби часу, Марія ж прагнула того, що вічне.
Ти думаєш...
Річард Іти услід Марії.
Крістабель (з ванькира оплаканим голосом)
Ходи до мене, брате!
Р і ч а р д
Що там, Вело?
(Лишає* роботу на дзигликові перед коминком і йде в
ванькир.)
Е д і т а
(спішно підходить і дивиться на роботу, що лишив Рі-
чард)
Моє обличчя! Господи, рятуй і змилуйся... Навік, навік загинув...
Річард і Крістабель виходять, взявшись за руки.
Крістабель
Матусю, глянь на мене і на нього...
Едіта робить одвертаючий рух рукою і, похиливши голову, виходить геть із хати.
Річард
Та що се з матір’ю сьогодні, Вело?
І ти якась чудна...
Крістабель
Ні, я нічого...
То вже минуло... Річарде, скажи, які се люди там були в садочку?
Річард Та то купці з Род-Айленду.
Крістабель
Р і ч а р д
Вони мене в Род-Айленд закликають за вчителя. Дають чималу плату.
Крістабель
Що ж ти сказав?
Р і ч а р д
Що не поїду.
Крістабель
Чом?
Р і ч а р д
Тобі се дивно?
Крістабель
Ні... так... я гадаю... як добра плата, то... то... може б, варто...
Р і ч а р д
Щоб я покинув тут свою родину для тої плати?
Крістабель
(з героїчним зусиллям)
Ти про нас не думай, поїдь в Род-Айленд. Се для тебе краще.
Р і ч а р д
Та що се ти мене мов випираєш?
Чи я й тобі вже, Белочко, обрид?
Крістабель закриває обличчя фартухом. Річард, здивований і стурбований, підходить до неї. Раптом увіходить Джонатан, при вході оглядає всю хату.
Джонатан Тут не було нікого ще?
Крістабель
Нікого.
Джонатан швидко виходить.
Р і ч а р д
Чого він се спитав? А хто ж мав бути?
Крістабель Хто?... Я не знаю... Може... Ні, ніхто! (Збентежена метушиться по хаті, далі починає покривати статую рядном.)
Р і ч а р д
Та що ти робиш, Бело? Схаменись!
Крістабель
Так, щоб не сохло.
Р і ч а р д ( сміється)
Ти за неї дбаєш?
Я дуже радий, тільки все ж не руш.
Я, Белочко, вже краще сам накрию.
(Накриває статую рядном.)
Щось стукнуло. Крістабель здригнулась.
Р і ч а р д
Чого ти? Се віконниця.
Мовчання.
Крістабель
А може б, ти, Річарде, таки туди поїхав?.,
Р і ч а р д
Куди?
Крістабель В Род-Айленд... Так, хоч ненадовго.
Р і ч а р д Навіщо се? З якої речі?
Крістабель
Бачиш,
тебе не всі тут люблять у громаді.
Р і ч а р д От новина! Я знаю се, я звик. Крістабель
Таки ти справді гострий. Ти б часами щось відступив...
Р і ч а р д
Та що ж я відступлю? Не можу я від хисту відступитись.
Крістабель
Та не зовсім... а може, так, на час.
Р і ч а р д
Як від Христа Петро?
Крістабель
Ох, я не знаю! Якби ти хтів, ти сам знайшов би спосіб. Тоді було б так добре... І матуся була б така щаслива...
Р і ч а р д
О, я знаю!
Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру? Не можу я, бо зрадником не вдався.
Та навіть хоч би й зрадив,, як Іуда, я, певне б, і повісився, як він.
Деві раптово вбігає в хату.
Д еві Вони вже йдуть.
Крістабель
Ой!
Р і ч а р д Хто?
Деві
Усі старі
і Годвінсон!
(Вибігає в вагіькир.)
Річард
Так от що! Розумію...
Ну що ж, нехай ідуть. Не бійся, Бело!
Увіходять: Годвінсон, Кембль, Калеб Педдінтон, А б -р а г а м Сміт, Джон Міль с, Джірімая Ортвін, Метью Фільдінг і ще с кілька старих. За ними Е д і т а і Джонатан. Момент ніякового мовчання.
Кембль
Добридень, Річарде, не ждав одвідин?
Річард
Не ждав, але вітаю, будьте гості.
Г одвіисои
В гостину не прийшли б ми в сюю хату, але повинність вища може змусить і в капище зайти.
Річард
(скипів, але погамував себе)
Такої мови не чувано в сій хаті досі. Справді, коли б не сії чесні громадяни, я знав би, як на сеє відказати.
(До громади.)
Батьки мої, прошу сідати.
Старі сідають вряд по лавах позастіллю. Едіта стає осторонь. Джонатан сідав на окремому ослоні ближче до Річарда.
Калеб Педдінтон (до Річарда)
Сину,
ти маєш дякувати громадянам, що так по-батьківськи за тебе дбають.
І я, найстарший від усіх літами, до тебе потрудився сам прийти.
Річард
(здержано)
Я дякую за честь.
Ми б мали право тебе покликати на суд громадський...
Р і ч а р д На суд?! Я не злочинець!
Джонатан (тихо до Річарда)
Але ж, брате, впадати в річ старому — як же можна!
К а л е б (до Річарда)
Даремне ти скипів. Отож-то саме, що ми тебе не кликали на суд, а зважили вперед прийти до тебе сами і подивитись, як живеш, та розпитатись. Поговори всякі про тебе ходять.
(До Кембля.)
Джошуе, кажи!
Кембль
Радніший би мовчати я, братове.
Бо се таке... Нд^ як його й казати?..
(До Річарда.)
От бачиш, Річ ар де, увів ти в славу мою дочку.
Р і ч а р д
Я, батьку Джошуе?!
Твою дочку я щиро поважаю, їй зроду слова не оказав пустого, бо сам би се вважав за непристойне.
Кембль
Не знаю... Я-то са;.і гадав про тебе, що ти поштивий хлопець. А проте таки ти Дженні збаламутив.
Kpi ста бель (виходить з ванькира. До Кембля)
Батьку,
побійся ти гріха! Та що ж лихого могло спіткати Дженні в нашій хаті?
Ти ж знаєш нашу матір і мене, чи ми б яке нікчемство допустили?
Е д і т а
Громада знає,—- я не покриваю гріхів свойого сина,— отже, я скажу по щирості, що баламутом мій син не був ніколи, скільки знаю.
А щоб він звів з ума твою Джоанну...
К е
