Том 5 - Леся Українка

Р і ч а р д

Дай, Белочко, полуднувать, та швидше.

Крістабель Ти вже вернувсь? Так швидко?

Я на час.

Се я для Деві. Бачу, він аж мліє від голоду, а йти не хоче сам без мене, мусив вести на годівлю.

(Поки Крістабель ладнає страву, Річард ходить по хаті раптово, видно, зворушений.)

0 господи, яка біда на світі!

Ти, Бело, здумати собі не можеш, яка нещасна Ріверсова жінка у тій землянці вогкій з тими дітьми.

1 не вона одна... таких є безліч.

(Ходить мовчки, далі спиняється перед Едітою.)

А знаєш, мамо, я собі подумав,

що, може, й справді гріх так жить, як я.

Е д і т а (радісно)

Ти, Річарде, прийшов до сеї думки? Благословен господь!

Річард

Сьогодні вперше побачив я так близько злидні людські.

Я досі знав лиш бідність артистичну, ощадність бачив, працю невсипущу, та корчів голоду я ще не бачив, не чув його спотвореного крику, не чув, не бачив і не дбав! Матусю, хіба не гріх така страшна байдужість?

Але я жив серед краси і мрій.

Все вище, вище й вище я здіймався на крилах мрій — тепер упав на землю...

Ох, мамо, як же я забився страшно!

Здається, мрії зломлено крило... а як воно плескало буйно!

Е д і т а

Сину,

ти наче жалуєш про тії мрії,

хоч сам ти зрозумів, що замість мрій...

Так, замість мрій тут потребують хліба!

І я за се в них каменем не кину...

Е д і т а

Тут вимагають не самого хліба, а й слова божого,— не забувай!

І ми служить повинні щирим серцем тим, хто дає нам боже слово.

Р і ч а р д

Мамо!

Христос давно нам дав його. Те слово він не сховав у схові під замки, і всяк його сам може взять тепера, а передавачів не треба нам.

Е д і т а

Ти, сину, мов род-айлендець, говориш.

Тебе призводить Ріверсова жінка, хай бог її поб’є!

Р і ч а р д

Не проклинай!

Її побила й так лиха годииа.

Подумай, мамо,— люди, що назвали себе «святими» й «божими синами», дають своїм братам не хліб, а камінь!

Вони ламають крила мріям ясним! їх варто проклинати.

Е д і т а

Годі слів, бо кожне слово — гріх новий.

Р і ч а р д

Так, годі, бо кожне слово — то нова отрута для тебе і — для мене.

Крістабель

Страва стигне.

Едіта, Річард і Деві сідають до столу. Крістабель їм служить, їдять в мовчанні, Едіта встає перша, бере шнур і лопату, закидає на плечі рядно і подається до дверей.

Р іч ард (до Крістабелі)

Куди се мати йде?

Крістабель

Та... на роботу...

Е д і т а

(обертається, стоячи на порозі)

Я, сину, йду за тебе відробляти.

(Повагом виходить.)

Крістабель (до Деві)

Ти б, синку, йшов бабусі помогти.

Деві

Як скажеш, дядьку Річарде?

Р і ч а р д

Як хочеш...

Деві

Я йду з тобою...

(Деві починає знов ретельно їсти. Річард сидить, не торкаючи страви.)

Крістабель

Річарде, ти б їв...

Річард Не їсться, Белочко...

Мовчання.

Крістабель

А тута Кембль нагримав на дочку за сю фігурку.

Він хоче, щоб ти знищив се.

Р іч а р д

(з раптовим запалом)

Не знищу! Сього ніхто не може наказати!

Хтось стукає у двері,

Р і ч а р д Либонь, по мене.

(Встав.)

Крістабель (одчиняє і виглядає за двері)

Боже! Джонатан!

Чи бачиш, Річарде?!

(Уводить Д ж о н ат ан а за руку в хату.) Річард

(кидається і гаряче вітається з Джонатаном)

Ти звідки взявся?

Я ж думав — ти в Голландії осівся.

Джонатан Осівся, та не всидів...

Річард

Чом же так?

Кажи, розказуй, що було з тобою.

Крістабель

Так дай же, братику, йому спочити. Сідайте, Джонатане!

(Садовить за стіл, присуває йому страву.)

Призволяйтесь.

Джонатан

Спасибі, не голоден, дещо їв, ми з жінкою шатро собі зробили та трохи там.поснідали.

Крістабель

Та що ви!

Ну, як таки вам жити у шатрі?

Поки збудуєтесь, у нас сидіте.

Так, Річарде?

Р і ч а р д Вже ж, Белочко, звичайно.

Джонатан А ваша паніматка...

Крістабель

О, матуся вам буде дуже рада. Я піду та приведу сюди дружину вашу.

Де ви спинились?

Джонатан

Як би вам сказати? Там шарварком громада щось будує, то ми отаборились в тій містині.

Крістабель Гаразд, я вже найду.

(Виходить.)

Р і ч а р д

Ну, слухай, друже, чому ж се ти в Голландії «не всидів»? Зарібку не було?

Джонатан

Та ні, не те, а я зневірився в старому світі.

Той давній світ зостарівся в гріхах, закостенів у звичках нечестивих і навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа.

І я збагнув, для чого в край новий Ізраїля виводив бог з Єгипту,— інакше б той народ не став обранцем.

Єгипетська гидота застаріла його посіла б, як лиха проказа.

Колись я розкажу тобі дрібніше про всі мої пригоди, а тепер аж згадувать не хочеться. Я радий, що можу вже не думати про те.

Р і ч а р д

А все ж Голландія новому хисту торує шлях широкий. Я простив би «Єгипетську гидоту» їй за теє.

Джонатан

Се ти говориш так, а не простив же Венеції усіх її гріхів, за цноту хисту красного.

Р і ч а р д

Простив я не менше їй, аніж Христос блудниці.

Джонатан

Все ж признаєш ти, що вона —- блудииця.

Р і ч а р д

Ні, власне, я не те хотів сказати, було б се і негречно, і невдячно.

Джонатан

Але зате правдиво! Я боявся, що вже не вилізу з її розпусти, коли там довше поживу.

Р і ч а р д

Нітрохи

я не боявсь того.

Джонатан

Чого ж ти втік від неї, як від жінки Потіфара? *

Згадай про інквізицію. Крім того, ти знаєш сам: поважні обов’язки об6х нас кликали додому.

Джонатан

Правда,

а все-таки ти без жалю покинув Венецію.

Р і ч а р д

Хіба ти се завважив?

Я й сам тоді гаразд того не тямив...

(Трохи задумався.)

Однак се правда! Я вже звідти рвався, я