Том 5 - Леся Українка

Прощавай!

Жінка ще кланяється всім і виходить слідом за Річардом і Деві. Г одвінсон

Едіто, син ваш, видно, хоче стати з громадою на поєдинок!

К е м б л ь

Батьку,

ти вже напосідаєшся занадто.

Що хлопець ту нещасну пожалів, я в тім гріха не бачу. Милосердя до вбогих — єсть повинність християнська.

Г одвінсон

Сім’я ся вбога за своє нечестя.

Тепер ся жінка, моз вівця покірна, бо злидні стисли... Та душа в ній вовча.

(До Кембля.)

Адже вона не слухала тебе! їй майстер, бач, потрібен, не громада.

Господь її скарає, як Сапфіру,

Ананієву жінку нечестиву ♦, що покривала чоловіка гріх перед громадою. Запевне, й Річард не з добрості пішов їй помагати.

К е м б л ь

Не нападайся, батьку, він одважний,— сказать по правді, я люблю одвагу,— він так собі, як молодий бичок, що не навчився ще в ярмі ходити, а все-таки натура в нього добра, я знав його й малим, 3 покійним Джеком водили здавна ми хліб-сіль. Едіто, чи пам’ятаєш, як з твоїм старим ми англіканцям завдавали гарту?

Е д і т а

Так, брате Джошуе, я не забуду, яким ти був товаришем для Джека.

Годвінсон

(сів біля коминка, збираючись помішати в комині, нагнувся за коцюбою і зненацька побачив фігурку з хліба, що валялась долі. Здійняв її, придивився, потім встав.

До Едіти)

Едіто! Се робив ваш син, запевне?

(Показує і кладе перед нею на стіл фігурку.)

Е д і т а (знищена)

Я з ним нічого поробить не можу, шановний вчителю. У мене серце аж крається, що він на згубу йде.

Годвінсон

Я жалую, що покарав господь побожну матір нечестивим сином, але вже я не можу зоставатись в тім домі, де господарем ваш син.

Е д і т а

Шановний вчителю!.. .

Г о д в і н с о н

Ні, я не можу.

Зостаньте з богом!

(Виходить швидко.)

Е д і т а (сплескуе руками)

Господи, за віщо

караєш нас?

Кембль

Та що він там знайшов? (Придивляється до фігурки.) Ха-ха-ха-ха! Та й здорово ж уданий!

Як вилитий наш батько Годвінсон! Сказать по правді, може й нечестиво, а лепсько вийшло! Чи ти бачиш, Дженні?

Д ж е н н і (підходитьу усміхаючись)

Чого шановний вчитель так розгнівавсь, адже людей малюють на портретах, то чом же їх ліпить не можна?

Кембль

Бачиш,

портрети лиш мальовані бувають, все ж ліплене і різьблене — кумир, а не портрет.

Дженні

А я гадала, татку, що лиш богів подоби — то кумири.

Кембль

Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто і не ліпив «ніякої подоби»,— се бридко перед богом.

Дженні

А як часом

для забавки зліпив би хто фігурку, то й се вже гріх?

К е м б л ь

Се?.. Як тобі сказати? воно не то, щоб... ну, а все ж негоже...

Та ти чого допитуєшся?

Д ж е н н і (засоромлена)

Так...

К е м б л ь

Дивуюся я з Річарда! Порядний і чесний хлопець, а такі дурниці ніяк покинути не може.

Е д і т а

Брате,

ти надто добрий, не дурниці се, а гріх, та ще й великий. Се мій хрест, се рана мого серця — ті «дурниці».

К е м б л ь

Е, сестро, се вже й ти у гріх впадаєш, у гріх одчаю. Річард молодий, а тим, що він не любить пиятики, з дівчатами не водиться, то мусить чим іншим бавитись — кров молода. Одружиться колись, зів’є гніздечко, то й іграшки забуде.

Е д і т а

Дай-то, боже, щоб сі твої слова були пророчі.

Тим часом кров мені холоне в жилах, як я дивлюсь на «іграшки» такі. (Показує на фігурки в одкритій шафі.)

К е м б л ь

(приглядається і пізнає в фігурці Дженні) Еге-ге-ге-ге! Се що таке, Джоанне? Дженні (знищена)

Я, таточку, не знаю.

К е м б л ь (суворо)

Ну, то знай, що іграшок таких я не дозволю.

Щоб се було востаннє!

Д ж е н н і

Добре, татку.

К е м б л ь

А Річарду скажу, щоб вій се знищив, щоб не було сього!

Д ж е н н і (мимохіть)

Ох, татку!

К е м б л ь (суворо)

Дженні!

Д ж е н н і Та я ж нічого.

(Тихо до Крістабелі.)

Сестро Крістабеле! Яка я грішна — жаль мені фігурки. (Іде до ванькира.)

К е м б л ь

Куди ти, Дженні? Нам додому час, я ще не їв від рана.

Е д і т а

То зостанься в нас, брате Джошуе, і пополуднуй, чим бог послав.

К е м б л ь

Ні, сестро, я піду, дедалі час виходить на роботу, моя ж сокира не прийде по мене, а я по неї мушу йти додому.

Е д і т а

Якби ти, брате Джошуе, й мене провів туди, де мають будувати.

Кембль Чого тобі туди?

Е д і т а Піду робити

з громадою.

Кембль Жінок туди не кличуть, то не жіноче діло — будувати.

В д і т а

В потребі й жінка мусить все робити.

Кембль Ну, крайньої потреби іце немає.

Е д і т а

Мій рід не звик ждать крайньої потреби, він завжди й скрізь ішов у першій лаві. Коли не служить син громаді й богу, за нього піде мати, але сором на рід мій не впаде.

Кембль

Едіто, сестро, се дуже красно сказано, та сила жіноча не дорівнює словам.

Е д і т а

Носити цеглу та місити глину і я здолаю. Чесні громадяни не погордують мною, сподіваюсь.

Кембль Як уважаєш. То зайди до мене, я проведу тебе, коли так хочеш. Зостаньте у миру.

Е д і т а і Крістабель Ідіте з богом!

Кембль і Дженні виходять.

Е д і т а

Дай, дочко, пополуднувать; що маєш, а потім дай лопату і рядно і шнур знайди.

Крістабель Тй, мамо, справді йдеш?

Е д і т а

Коли бува, що я кажу неправду?

Крістабель Дозволь, матусю, я піду, поможу.

Е д і т а Кому ти хочеш помогти?

Крістабель

Тобі.

Е д і т а Зостанься дома.

Крістабель

Чом?

Е д і т а

Бо я так хочу.

Мовчання. Крістабель лагодить полуднувати. Едіта