Том 5 - Леся Українка

Р і ч а р д Ти думаєш, за правду не карають?

Деві з фігуркою в руках мовчки задумався.

Дж енні Кембль (молоденька дівчина в дуже простому вбранні. Ввіходить і спиняється на порозі)

Ах, вибачайте! Ви самі?..

Р і ч а р д

Будь ласка!

Матуся й Бела хутко прийдуть, панно.

Дженні стоїть, мне рубчик з фартушка, засоромлена, але не йде

з дверей.

Деві

(дивиться на фігурку, що в руках, потім на Дженні) Дивіться, панно Дженні, ваш портрет! Дженні

Де?

(Поступає вперед.)

Деві

Ось!

Дженні (удає, ніби не бачить подібності)

Який там мій портрет? Убрана, немов принцеса.

Річард

Та хіба ж убрання найперша річ? І ви б могли убратись принцесою.

Д ж е н н і

Та де вже там мені!..

Я проста дівчина...

Річард

Повірте, панно, ніхто б не здивувавсь, якби побачив в такім убранні вас.

Д ж е н н і

О пане майстре, ви звикли дамам править компліменти.

Річард

Чому гадаєте, що звик?

Д ж е н я і

Авжеж,

ви все були в блискучім товаристві, часами й при дворі у короля.

Річард

У королівських малярів, скажіте!

Д ж е н н і

Однаково! До двору пишні дами приходять і портрети замовляють...

Деві

Ет, що то! Якби ви коли почули, як стане дядько правити про бали, комедії та всякі маскаради, що він набачив по світах. Ото є що послухать!

Річард Не плещи-бо, Деві!

Дженні (до Деві)

Ти думаєш, що дядькові цікаво оповідать для мене?

Р і ч а р д

Панно Дженні, аби я знав, що вам цікаво слухать...

Дженні Людей бувалих кожен слухать радий.

Деві

Ох, дядьку, розкажи про карнавал в тім місті на воді... Ну, як то зветься?

Р і ч а р д

В Венеції?

Деві

Так! Так!

Дженні

Там, кажуть, гарно.

Р і ч а р д

Царицею морей звуть теє місто, а я б назвав колискою краси.

Коли, бувало, я в блакитні ночі дививсь на теє мармурове місто, мені здавалось, мов не руки людські оті палаци білі мурували, а що вони самі знялися з моря, от, як встають сріблясті тумани...

Дженні слухає уважно, спершись на коминок. Річард задививсь на

неї і спинивсь.

Деві

Ну, далі, дядьку! Що ж ти не говориш?

Річард Дай ножика і дерева.

Деві

Навіщо?

Річард

Стругатиму, так розмовлять зручніше.

(Деві дає, Річард струже, поглядаючи на Дженні.) ...Бувало, мріють чорнії гондоли, вітрилами срібляться кораблі, од видноколу плинучи до міста,— мені здавалось, мов таємні зорі Венеції в дарунок посилають найкращі мрії, а вона приймає їх обережно і колише тихо, тихесенько, щоб не сполохать їх...

(Дерево раптом ламається в нього в руках, він з досади кидає його в вогонь.)

Дай глини, Деві.

Деві

Простої тієї?

Річард

Та хоч тії.

Деві йде за двері і хутко вертається з глиною.

Річард

(говорить без Деві, потім, не спиняючи розповіді, бере глину і править далі, виліплюючи щось із глини)

Бувало, так і ранок застане, як дивлюсь на чарівницю, що люди звуть Венеція. Як тільки ударить перший промінь сонця в мури, вони спалахнуть золотим пожаром, а море враз неначе засміється, прокинувшись і вгледівши красу цариці пишної. Найкраще бачить її в той ранній час на сході сонця, поки в ній люди ще не повставали, а деякі ще тільки повкладались —

Венеція не любить спать вночі,— в таку годину мармур оживає,

і на будинках люд камінний статуй, немов якусь містерію вдає.

І міняться обличчя мармурові, немов живі, під сонячним промінням.

Вродливий люд! Недарма прості люди вигадують, що то русалки й нікси * із моря вирнули й зійшли на мури, щоб глянути, чи дуже світ широкий, та й так на гарне місто задивились, що і незчулись, як сховався місяць.

Тут сонце стрелило промінням гострим, і вмить русалки всі покам’яніли, бо їм не вільно глянути на сонце.

Деві

Русалки справді в морі є?

Р і ч а р д

Для того,

хто вірить в них, то є.

Деві

Я буду вірить,—

тоді побачу їх?

Р і ч а р д

Побачиш, певне.

Д ж е н н і

А татко каже, гріх в такеє вірить.

Р і ч а р д

А коли віриться?

Д ж е н н і

Читать Святе письмо, і розум просвітиться.

Р і ч а р д

Але мрія

зостанеться.

Входять Едіта й Крістабель; з ними Годвінсон і Д ж о -шуе Кембль, обоє коротко обстрижені, Годвінсон у довгополій одежі не то ученого, не то духовною, Кембль у простому пуританському вбранні,

Г одвінсон Мир сьому дому!

Річард встає, мовчки вклоняється. Деві і Дженні відходять набік, Дженні вітається з жінками. Деві ховається в ванькир.

К е м б л ь Мир вам!

Річард

Як маєтесь, шановний пане Кемблю?

К е м б л ь

(не відповідаючи Річардові, до Дженні)

Ти тут чого?

Дженні

(змішавшись)

Я тільки що прийшла...

До пані Крістабелі...

К е м б л ь (поглядаючи на Річарда)

Слухай, дочко, ти теє «панькання» мені покинь.

Ми всі брати і сестри у Христі, і всім повинна просто «ти» казати, хоч би й самому королеві. Тямиш?

Дженні Я розумію, татку.

К е м б л ь (до Річарда)

Ти, молодче, либонь, не звик до нашої простоти, але й тобі пора вже забувати звичаї нечестиві.

Річард Я й не мав їх.

Годвінсон

Хто між папістами * пробув три роки, той їх звичаї чей же переймав.

Р і ч а р д

Італія від нас одстала в вірі, але звичаю може й нас навчити.

Е д і т а (до Крістабелі)

Ти там прилагодь братові полудень, бо як іти, то треба вже збиратись.

Крістабель заходжується коло печі. Дженні помагає їй, вони стиха

розмовляють.

Р і ч а р д

Куди се? Я нікуди не збираюсь.

К е м б л ь

Ми се тепера врадили на зборі, щоб батьку Годвінсону дім поставить.

Р і ч а р д

Мені здавалось...

Годвінсон

Так, я маю хату, але громада з добрості своєї замість хатини кам’яницю хоче для мене збудувать. Не так для мене — я б сам на те не згодився ніколи,— як, власне, для громадського добра, бо в мене будуть люди по суботах збиратися на бесіди побожні.

Тепер се при тісноті невигідно.

Хоч я казав громаді: шкода праці...