Том 5 - Леся Українка

Р і ч а р д

Ти що на думці маєш?

Джонатан

Знаєш добре.

Р і ч а р д Ні, далебі, не знаю!

Джонатан

Дай же спокій! Та хто ж не знає, що таке моделі для молодого скульптора? Нехай би хоч християнку взяв!..

Р і ч а р д

(кидає роботу, вражений)

О Джонатане!

Якби се Годвінсон таке провадив, то я б не здивувавсь. Але що ти, митець митцеві отаке говориш, дивуюсь я, і жаль мене бере.

Якби ти був митцем справдешнім зроду, ти б чисту мав фантазію і думку, ти б знав, що в урочистий час роботи ми не на грішнім світі живемо, навколо нас тоді країна мрії, те «царство боже на землі», якого даремно довго так шукають люди.1

Джонатан Ти думаєш, що ти його знайшов?

Р і ч а р д Так, думаю і знаю.

Ти щасливий!

Р і ч а р д

Що ж, годі вже мені нещасним бути!

Доволі вже того «плачу, й ридання, і стогону, і скреготу зубів».

Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а божий дар!

Джонатан

Коли ті радощі від бога справді.

А що в тобі тепер їх породило?

Жіноче тіло, грішная краса!

І тим ще й інших звабити бажаєш.

Яке ж то «царство боже на землі»?!

Р і ч а р д

(спочатку нічого не говорить, іде мовчки, дає дівчині намисто непонизане і нитку, засуває альков, закривав мокрим рядном статую і вертається до Джонатана)

Нехай не вабить грішная краса твоїх святих очей. Ох, Джонатане!

І хто більмо тобі навів на очі?

Колись у тебе інший погляд був.

Я так утішився, як ти приїхав до нас в колонію! Вітав я друга в тобі, мій Джонатане! Чи ж тепер я бачу ворога перед собою?

Джонатан (задумавсь, далі подає Річардові руку)

Ні, Річарде, не ворога ти бачиш.

Так хутко ворогами не стають, і я надію маю, що з тобою ми спільною дорогою ще підем.

Тобі здається, що тепер осліп я,— мені здається — ти ще не прозрів.

Р і ч а р д

Ну, добре вже, покиньмо се змагання.

Ти що читав тут?

(Заглядає в книгу.)

Біблію? Ісход?

Джонатан Та се я хтів порадитись у тебе...

Р і ч а р д

Ну, з мене, брате, кепський богослов.

Джонатан

Ні, тут не богословіє, тут інше: се для зібраннів молитовних свічник замовила громада. Я гадаю, що може тут погодитись артист із християнином. Громада хоче, щоб свічника зробить на той взірець, що в Біблії описано. От слухай. (Читає.)

«Різьблений маєш ти зробити свічник, стебло його, і чаші, й круги, й листя у нього мають бути...» Не збагну, і скільки чаш, і що воно за круги.

Не розберу! Ось прочитай лиш ти.

Р і ч а р д

(читає про себе, далі одсовує книгу)

Я раджу так: закрий ти сюю книгу і текста сього більше не читай, коли артистом хочеш зоставатись.

Джонатан

Я хочу християнином зостатись.

Р і ч а р д

Та ти ж себе в неволю завдаєш єгипетську! Адже громада наша із Годвінсопом вкупі стільки ж тямить в тому, що гарне, як отой мій кий; либонь, ще й менше!

Джонатан

Річарде, будь радий, що ти перед товаришем сказав се,

бо якби сі слова дійшли до слуху громади й вчителя...

Р і ч а р д

Овва! Злякав!

Я їм готовий в вічі се сказати: що правда, то не гріх. Та я й сказав їм щось подібного, коли схотіли, щоб я там фініки якісь ліпив над вікнами та над дверима в школі — се Годвінсон так видумав премудро покрасу ту, десь вичитавши в тексті.

( Сміється.)

Джонатан

До речі, я тобі хотів сказати: даремне ти з громадою завівся, а надто з Годвінсоном.

Р і ч а р д

Що ж мені

твій Годвінсон?

Джонатан

А те, що він в громаді велику силу має.

Р і ч а р д

Хай він має в громаді силу, я — на самоті, то й буде з нас обох.

Джонатан

Чи ти гадаєш один проти громади йти? Для чого оця твоя робота?

Р і ч а р д

Для краси.

Д ж о н а т а н Кому потрібна та краса?

Мені

і тим, що в слід мій підуть.

Джонатан

Де ж ти бачиш

таких людей?

Р і ч а р д

Та хоч би Деві наш. Джонатан

Оте хлоп’я?

Р і ч а р д

Оте хлоп’я. І більше для мене значить усміх мого Деві, аніж прокльони твого Годвінсона.

Що ж до громади, я їй те даю, чого їй треба.

(Показує на посуд.)

От і всі рахунки!

Джонатан

Ні, Річарде, се ще не всі рахунки.

Твоя шановна паніматка...

Р і ч а р д

Годі!

Про се не звик я говорить ні з ким.

Доволі з тебе знать, що я ніколи невільником не стану в себе в хаті.

Джонатан

І в кого ти такий запеклий вдався?

Р і ч а р д

Такий весь рід: вікліфовці *, лолларди *, «незгідні», «незалежні» *, «рівноправці» *, такі були мої питимі предки.

Мої всі кревні волі домагались від короля, від церкви, парламенту, а я — від них самих. Така вже кров.

Се горда мова, та душі спокою немає в ній.

Р і ч а р д

Нащо мені спокій?

Я ще живий, ще рано спочивати.

Джонатан

Хотів би знати я: невже ти завжди так певний себе, як тепер? Невже не знаєш ти ні муки, ні вагання?

Р і ч а р д

Чому не знаю? Все, що ти говориш, я сам собі казав не раз, не два.

Та сі вагання й муки переміг я, вони вже пережиті раз назавжди.

І розум мій, і серце, й віра кажуть, що путь моя правдива. Але єсть вагання інші — їх перемогти далеко тяжче, надто самотньому... Ти, Джонатане, руку дав недавно мені на приязнь. Ти один в сій пущі мені б міг помогти, якби схотів.

Джонатан Аби я зміг, охоти не бракує.

Р і ч а р д Та от що, брате, ти мені скажи, (одкривсіє статую) що зроблено в сій статуї погано?

Джонатан На погляд мій, вона погана вся.

Р і ч