Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

і піднімали справжні повстання, що іноді охоплювали цілі провінції. Лави повстанців поповнювали колони і раби-втікачі. В Африці заколотників називали циркумцеліонами (тобто «волоцюгами»), в Галлії — багаудами (це слово перекладають і як «волоцюги», і як «борці»). Щоб упоратися з ними, розрізнених сил магнатів уже не вистачало. Цим і скористався новий імператор — іллірієць Авреліан — для відновлення єдності імперії.

Спочатку він завдав рішучої поразки германським племенам алеманів і вандалів. Розгромлені в бою, вони погодилися надсилати кіннотників до римської армії. Потім Авреліан виселив римських колоністів із Дакії, відновивши кордони імперії на Дунаї. У кількох битвах імператор розтрощив військо вдови Одената — володарки Пальміри Зенобії — та повернув під владу Рима східні провінції. Останній галльський імператор Тетрик сам домовився з імператором і 273 року, під час вирішального бою, просто перейшов на римський бік, діставши в нагороду поважну посаду в Італії.

Монета, карбована імператором Авреліаном із власним портретом

Авреліан не лише відновив єдність імперії, а й намагався встановити порядок всередині держави. Він жорстко придушив заколоти в самій Італії, воював із повстанцями у Галлії, збудував нові мури навколо самого Рима, що вийшов далеко за межі укріплень часів республіки. Авреліан першим із римських імператорів увінчав себе золотою короною, вимагаючи від підданих називати його своїм «богонародженим паном». Врешті він намагався запровадити єдину для всієї імперії релігію, головним божеством у якій стало би «непереможне Сонце» — одне з означень Мітри. Однак це його нововведення успіху не мало.

Оновлена імперія: від Діоклетіана — до Феодосія

1. Облаштування імперії Діоклетіаном. Ще рішучіше за облаштування держави взявся інший імператор іллірійського походження — Діоклетіан, який зійшов на трон 284 року. Оновлена імперія залишалася за назвою Римською, але її центром був уже не Рим. Столицею Діоклетіан зробив місто Нікомедію. З республіканськими традиціями було остаточно покінчено. Імператор перетворився на всевладного володаря, самодержця за елліністичним, або навіть перським зразком — принципат поступився місцем домінату (від латинського «домінус» — «пан»).

Імператор Діоклетіан. Мармуровий бюст (Стамбульський  археологічний музей)

У цілковитому розпорядженні володаря перебувала справжня армія чиновників, підпорядкованих один одному за військовим принципом. Провінції були подрібнені, щоб ними було легше керувати. З цією ж метою Діо­клетіан призначив собі співправителя, а потім собі та співправителю — по «заступнику», кожен із яких іменувався цезарем. Імператор вирішив, що за 20 років він зі спів­правителем відмовляться від влади, цезарі посядуть їхні місця, призначать уже власних заступників, і таким чином можна буде уникнути руйнівної боротьби за владу. Така система отримала назву тетрархії (у перекладі з грецької — «чотири­владдя»).

Діоклетіан взагалі намагався підпорядкувати роботу чиновників і життя підданих чітким правилам. Він провів загальний перепис населення, запровадив єдиний податок, який мали сплачувати усі, прагнув встановити чітке співвідношення між вартістю карбованих монет і навіть спробував визначати законом ціни на головні товари — одразу в усій імперії. Імператор заборонив колонам самовільно залишати маєтки, в яких вони працювали, за що дістав беззастережну підтримку з боку магнатів. Для охорони кордонів він використовував варварські племена, з якими сторіччями боролися його попередники. Для цього Діоклетіан виділяв їм землі для поселення, надавав почесний статус федератів (тобто «союзників» ) і певне грошове утримання.

Зрозумівши безуспішність релігійних нововведень Авреліана, імператор спробував зробити обов’язковою для усіх своїх підданих оновлену римську релігію. На християн розпочалися гоніння — найбільші за всю історію імперії. Проте більшість нововведень Діоклетіана не пережили його самого. Імператор, як і обіцяв, 305 року зрікся влади й оселився у своєму палаці на березі моря. Між наступниками спалахнула справжня війна. У відчаї його закликали повернутися на престол, але Діоклетіан відповів: «Якби ви бачили, яку капусту я вирощую власноруч, ви і не зваблювали бмене примарою влади».

Палац Діоклетіана в Спліті (сучасна реконструкція)

2. Константин Великий. У війні між наступниками Діоклетіана переміг і був оголошений імператором Константин, який згодом дістав прізвисько Великий. Він був передбачливою людиною і вирішив залучити на свій бік тих, кого імператори раніше вважали своїми непримиренними ворогами,— християн. Константин не був першим на цьому шляху — ще за часів Діоклетіана християнство було визнано державною релігією у сусідній Вірменії. Але едикт Константина, оголошений 313 року в Медіолані, який дозволяв християнам вільно сповідувати і розповсюджувати своє вчення, повертав відібране в них раніше майно та надавав особливих прав священикам, мав надзвичайне значення і назавжди змінив долю церкви у цілому світі.

Імператор Константин. Мармуровий бюст (Музей К’ярамонті)

У Римі та провінціях з дозволу володаря зводили християнські храми — іноді просто на місці язичницьких святилищ. Єрусалиму повернули його давню назву. Сам імператор не поспішав хреститися, але церкву поступово перетворював на опору своєї влади.

Щоправда, в самій церкві того часу єдності не було. Її розривали суперечки між прихильниками різного розуміння сутності Святої Трійці (тобто, відносин між Богом-Отцем, Богом-Сином (Христом) і Духом Святим). Пресвітер Арій, скажімо, переконував, що Христос створений Богом-Отцем і тому лише подібний до нього. Його прихильників називали аріанами. Супротивників Арія очолював єпископ Афанасій. Для подолання суперечок Константин скликав у місті Нікея зібрання єпископів з усього християнського світу — Вселенський собор. Після бурхливого обговорення собор засудив учення Арія як єресь і затвердив «символ віри» — стислий виклад основ християнства. Запровадили також християнський календар і визначили, що єпископи провінцій відтепер іменуватимуться архієпископами, а керівники чотирьох найбільших і найстарших громад — патріархами.

Проти аріан розпочалися гоніння, майже такі самі, як за попередніх імператорів влаштовували проти всіх християн. І гнані так само відмовлялися зрікатися своєї віри, із ще більшим завзяттям проповідуючи її у найвіддаленіших куточках імперії та за її межа­ми — серед сусідніх племен. Поміж прихильників нікейського «символу віри», втім, теж було чимало незадоволених тим, що церква починає жити мирськими турботами. Деякі з них ставали ченцями — як і буддисти, християни так називали відлюдників, які все своє життя присвячували молитвам і духовному самовдосконаленню. Згодом з’явилися і громади ченців, які жили і молилися разом, — християнські монастирі.

Перший Вселенський собор. Фреска з Міри

Імператор Константин, звісно, опікувався не лише церковними справами. Він вирішив, що імперії потрібна нова столиця. Тож не просто переїхав з усім