Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

та водночас таємничі, не до кінця зрозумілі обряди, розповіді про дива, що трапляються просто на очах у публіки, приваблювали щоразу більше прихильників, які шукали у вірі порятунку від труднощів свого земного життя, розгубленості й розчарування.Храм Ізіди у Помпеях (сучасний вигляд) Мітра, що вбиває бика. Фреска з римського «Мітріума Барберіні»

3. Релігійні рухи в Юдеї. Виникнення християнства. Політична боротьба в провінціях також часто набувала вигляду релігійних суперечок — як це відбувалося, скажімо, в Юдеї. Певний час ця країна, щоправда, зберігала залишки самостійності під владою спритного і жорстокого царя Ірода. Але після смерті цього володаря імператор Август поділив царство між його нащадками, а більшу частину перетворив на римську провінцію.

Панівне становище в Юдеї — і за часів Ірода, і за римської влади — належало знаті й жерцям, більшість з яких були прихильниками вчення садукеїв. Садукеї вимагали від співплемінників суворого дотримання давніх законів, встановлених ще Мойсеєм. Ближчими до простолюду були фарисеї. Вони намагалися пристосувати релігійні настанови до обставин сучасності. Ессеї прагнули вести «праведне життя» у громадах своїх однодумців подалі від «зіпсованого світу». Натомість зелоти і близькі до них сікарії були готові за будь-яку ціну звільнити батьківщину від загарбників-римлян та їхніх місцевих поплічників. Власне, слово «зелоти» з грецької перекладають як «віддані прихильники», а «сікарії» з латини — як «кинджальники», вони й справді часто вбивали супротивників кинджалами, які до нападу ховали під одягом.

Відбиток образу Ісуса на «Туринській плащаниці»

За правління Тиберія у Юдеї виникло й цілком нове віровчення, засновником якого був проповідник Ісус із міста Назарет. Прихильники і послідовники нової релігії вірили, що Ісус є обіцяним пророком Ісайєю месією (грецькою — Христом), сином Божим, народженим від земної жінки, і водночас — самим Богом, який прийшов на землю, щоб врятувати не лише євреїв, а й усе людство. Історія земного життя Ісуса й основи його вчення були записані в особливих книгах — Євангеліях (ця назва перекладається з грецької як «добра звістка»).

Євангелія розповідають, що Ісус насправді народився не в Назареті, а у місті Віфлеєм біля Єрусалима, його матінкою була жінка на ім’я Марія, і поява на світ сина Божого (Різдво) супроводжувалася численними дивами. Вже у дорослому віці Ісус зустрів пророка Іоанна, який хрестив його водою, визнавши в ньому Спасителя. Звернення і повчання Ісуса слухали тисячі людей, проте найближчими до нього були дванадцять учнів, яких називали апостолами (від грецького слова «посланець»), і саме їм він відкрив своє призначення: через власні страждання за людські гріхи врятувати людство і показати йому шлях до вічного життя. Головні свої заповіді Ісус виклав у Нагірній проповіді, в якій він, зокрема, закликав:

— шанувати лише одного бога,

— не гніватися даремно,

— не сваритися,

— не спокушатися, навіть у думках,

— не засуджувати інших,

— не клястися, відповідати лише «так» або «ні», бо «решта — від лукавого»,

— не відповідати злом на зло, а якщо «хтось вдарить тебе по щоці, підставити другу»,

— бути милосердним,

— любити ворогів своїх і молитися за тих, хто ображає вас.

Нагірна проповідь. Літографія К. Г. Блоха

Ісус відкидав як вчення садукеїв, так і мудрування фарисеїв. Не дивно, що ті ставилися до нового віровчення вороже. Напередодні юдейського свята Пасхи Ісус урочисто в’їхав до Єрусалима — і натовп радісно зустрічав його як нового царя-визволителя. Це обурило юдейських священиків, які вважали проповідника самозванцем, дії якого, до того ж, могли викликати невдоволення римлян. Скориставшись зрадою апостола Юди (що за 30 срібняків зголосився виказати Ісуса), проповідника схопили і віддали під суд Синедріону, вищої ради священиків. Той засудив Ісуса до страти, а римський прокуратор Понтій Пілат після деяких вагань вирок затвердив.

Ісуса розіп’яли на хресті — так страчували рабів, злидарів і розбійників, — обравши для страти пагорб Голгофа за межами тодішнього Єрусалима. Учні зняли тіло мертвого вчителя з хреста і поховали поруч, а вже за день — у неділю — могила виявилася порожньою. Це було, на переконання його послідовників, найбільше диво, створене Ісусом, — він воскрес із мертвих, бо саме для цього і приходив на землю. За Євангеліями, Христос після воскресіння жив серед учнів, наставляючи їх на поширення його вчення у світі, а за сорок днів знісся на небо.

Розп’яття Христа. Фреска з римської церкви Санта Марія Антіква

Учні виконали вказівки Ісуса і розпочали проповіду­вати не лише в Юдеї, а й у інших сусідніх римських провінціях, у самому Римі та за межами імперії. В Єрусалимі та інших містах почали виникати громади послідовників нового віровчення, що дістало назву християнства.

Єрусалим на початку І ст.

4. Християнство стає «світовою» релігією. Вірні, які належали до християнських громад, називали одне одного братами і сестрами, разом молилися і причащалися — тобто вживали освячені хліб і вино, щоб відчути своє єднання з Богом; намагалися жити за євангельськими заповідями, чекали нового пришестя Христа і встановлення вічного царства справедливості. Заможні християни часто відмовлялися від свого майна на користь громади, де ним могли користуватися спільно усі вірні. Це приваблювало до нового віровчення все нових і нових прихильників — серед яких було чимало скривджених і незаможних. Християнами охоче ставали й раби.

Спільна трапеза християн. Фреска з римської Катакомби Прісцилли

Особливу роль у розповсюдженні християнства і перетворенні його на справді «світову» релігію відіграв Саул із міста Тарс. Єврей і водночас римський громадянин від народження, він не належав до числа апостолів, які супроводжували Ісуса за його земного життя, навпаки — тривалий час був серед тих, хто переслідував християн. Але, за його словами, став свідком дива: йому явився сам Христос. Після цього Саул хрестився, змінив ім’я на Павло і став невтомним проповідником нового вчення в Сирії, Аравії, Анатолії, Македонії, Греції. Всюди він навертав до християнства нових прихильників і засновував нові громади, а до тих, із ким не міг спілкуватися особисто, писав листи з порадами і поясненнями. За це його називали «апостолом язичників». Проте сам апостол Павло стверджував, що перед Богом усі