ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Таким чином, поринувши у цю гнітючу тюремну атмосферу, учасники експерименту формували враження один про одного, спостерігаючи за тим, як вони всі поводились, — як принижені покірні вівці, змушені бездумно виконувати накази наглядачів. Як вони могли не втратити повагу до себе, якщо не виявляли жодної поваги один до одного? Це неочікуване відкриття нагадує мені феномен «ідентифікації з агресором». Психолог Бруно Беттельгайм[175] ужив цей термін для пояснення того, як в’язні нацистських концентраційних таборів інтерналізували владу своїх гнобителів (уперше ж про це заговорила Анна Фройд). Беттельгайм помітив, що деякі з них наслідували поведінку наглядачів, — не просто принижували інших в’язнів, а й носили окремі деталі списаної уніформи СС. Відчайдушно сподіваючись вижити у ворожих і непередбачуваних умовах, жертва починає наслідувати агресора замість того, щоб йому протистояти. За допомогою таких психологічних захистів послаблюється страшне усвідомлення прірви між всемогутністю наглядачів і безпорадністю в’язнів. В уяві людина об’єднується зі своїм ворогом. Цей самообман допомагає забути про реальний стан справ, а натомість гальмує пошук рішення, прагнення боротися і співчуття до людей, які страждають поруч з тобою[176].

Життя — це мистецтво самообману. І щоб бути успішним, цей обман має бути звичним і постійним.

Вільям Гезлітт, «Про педантизм» (збірка «Круглий стіл», 1817)

УРОКИ І ВИСНОВКИ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

А тепер час перейти від розгляду поведінки учасників експерименту та індивідуальних рис молодих людей у ролях в’язнів і наглядачів, до ширших концептуальних питань, а також уроків, сенсів і месиджів, які постали під час нашого дослідження.

ЧЕСНОТИ НАУКИ

З одного боку, Стенфордський в’язничний експеримент не повідомив нам нічого нового про в’язниці, чого не можна було би почути від соціологів, криміналістів чи колишніх ув’язнених раніше. В’язниця — це жорстоке місце, де проявляються найгірші риси людської природи. Те, що рецидиви злочинів трапляються у понад 60% випадків, свідчить, що в’язниця не допомагає людям переосмислити своє життя. Що Стенфордський в’язничний експеримент додає до нашого розуміння ідеї в’язниць, цього невдалого суспільного експерименту, як інструменту контролю за злочинністю? Я думаю, що відповідь криється в базовому протоколі СВЕ.

У реальних в’язницях ґанджі тюремної ситуації й пороки ув’язнених тісно переплітаються між собою. Згадайте мою першу розмову з сержантом поліції Пало-Альто, коли я пояснював, чому ми проводимо це дослідження замість провести спостереження в реальній в’язниці. Цей експеримент було проведено для того, щоб оцінити вплив штучного тюремного середовища на людей, які в нього потрапили. Завдяки тому, що ми контролювали умови перебігу експерименту, ми змогли зробити ті висновки, яких не зробили би в реальних умовах.

Ретельний відбір учасників експерименту дав нам упевненість у тому, що всі ці люди були звичайними, середньостатистичними, абсолютно здоровими. Ні в кого з них не було проблем із законом, досвіду насильства чи антисоціальної поведінки. Ба більше, вони всі були студентами коледжу, а отже високоінтелектуальними, позбавленими упереджень і більш свідомими своїх планів на майбутнє, ніж їхні менш освічені однолітки. Також ключем до експерименту є те, що розподіл ролей був випадковим. На те, чи досліджуваний буде наглядачем, чи в’язнем, не впливали нічиї особистісні нахили. Все залежало від випадку. Надалі ми проводили систематичні спостереження за експериментом, використовували різні способи фіксації фактів та аналізували статистичні дані. Все це допомогло нам зрозуміти, як впливає цей досвід на учасників експерименту в даних параметрах дослідження. Протокол експерименту допоміг розділити людину й умови, особистісні нахили і ситуацію, «діжку меду» і «ложку дьогтю».

Однак ми повинні визнати, що це дослідження було штучним — спрощеною імітацією реального аналогу в’язниці. Та, незважаючи на штучність Стенфордського в’язничного експерименту чи будь-якого іншого соціально-психологічного дослідження (про них мова піде пізніше), ми можемо сміливо узагальнити результати, якщо дослідження проводилося з урахуванням важливих і реальних життєвих деталей[177].

Очевидно, що наша в’язниця не була «справжньою» з багатьох причин. Однак ми врахували основні психологічні характеристики реальної в’язниці, які, на мою думку, є головними елементами «тюремного досвіду». Безумовно, будь-які наші дослідження мають відповідати на два запитання. Перше: «Порівняно з чим?». Друге: «Які підстави дають змогу вважати ці висновки правдивими для реального середовища? Які паралелі ми можемо провести?». Цінність такого експерименту зазвичай полягає у дослідженні базових процесів, встановленні причин явищ і виявленні змінних, які зумовлюють спостережений результат. До того ж, експеримент допомагає виявити причинно-наслідкові зв’язки, які за умови статистичної значущості не можна вважати випадковими.

Першопроходець соціально-психологічних досліджень, теоретик і дослідник Курт Левін десятки років тому аргументував наукову цінність соціальної експериментальної психології. Левін стверджував, що можливо абстрагуватися від реального світу, виділивши найбільш значущі питання і практично втіливши їх у лабораторії. На його думку, за допомогою детально продуманих умов і правильної маніпуляції незалежними змінними (наперед визначені чинники, які допомагають передбачити поведінку) можна встановити причинно-наслідкові зв’язки, до яких в умовах польових досліджень чи спостережень ми не маємо доступу. Левін пішов навіть далі — закликаючи використовувати знання, здобуті під час досліджень, задля зміни в суспільстві та поліпшення життя людства[178]. Я намагався наслідувати його натхненні ідеї.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВЛАДИ НАГЛЯДАЧІВ

Ламаючи дух людини, ми відчуваємо в своїх руках більше влади, ніж коли завойовуємо чиєсь серце.

Ерік Гоффер, «Бунтівний стан розуму» (1954)

Деякі з наших волонтерів, яким випадково дісталася роль наглядачів, уже зовсім скоро почали зловживати своєю владою. Вони поводились як садисти, принижуючи, зневажаючи «в’язнів» і завдаючи їм болю вдень і вночі. Їхня поведінка відповідала психологічному визначенню зла, запропонованому в першому розділі. Інші наглядачі також добре вжилися у свою роль, були вимогливими, але виявляли бодай трохи співчуття приреченим на страждання в’язням. Кілька наглядачів, яких ми можемо назвати «добрими», встояли перед спокусою влади, розуміючи становище в’язнів. Іноді вони навіть могли поділитися з кимось із в’язнів яблуком чи цигаркою.

Існує цікава паралель між нацистськими лікарями СС із концтабору Аушвіц і наглядачами Стенфордського в’язничного експерименту (хоча зрозуміло, що це непорівнювані речі за своїми масштабами). Як і наглядачів нашого експерименту, цих лікарів можна розділити на три групи. У книжці «Нацистські лікарі» Роберт Джей Ліфтон зазначає, що серед них були «фанатики, які з радістю брали участь у процесі винищення і робили навіть більше, ніж від них вимагали; ті, хто виконував усе чітко, не більше і не менше, ніж потрібно; і ті, хто робив це всупереч власній волі»[179].

У нашому експерименті бути добрим охоронцем, виконуючи свою роботу неохоче, означало бути «добрим за замовчуванням». Невеликі добрі справи, вчинені для в’язнів, дуже виділялися на фоні диявольської поведінки інших наглядачів. Як було