ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Гельманн: «Я не знав, чим саме завдавав болю. Це було негідно — і це частина мого власного маленького експерименту: побачити, як я можу, еее...».

Клей (з недовірою): «Твого власного маленького експерименту? Чому ти не розповів про це раніше?».

Гельманн: «Я сам проводив маленький експеримент».

Клей: «Як цікаво! Розкажи про свої маленькі експерименти».

Гельманн: «Окей. Я лише хотів зрозуміти, після яких словесних принижень люди почнуть захищатися, почнуть відповідати тим самим. І мене здивувало, що ніхто мене не зупиняв. Ніхто не сказав: “Афігєть, ти не можеш цього говорити мені, це ненормально, ти псих”. Ніхто такого не сказав, вони просто терпіли все, що я говорив. Я говорив: “Піди і скажи тому чоловікові, що він останній гівнюк”, — і вони це робили без заперечень. Так само, без заперечень, віджималися, сиділи в Ямі, обзивали один одного. Тут, у тюрмі, вони мали б триматися купи, як одне ціле, але вони принижували один одного, бо я так сказав, і жоден із них не піддав сумніву мою владу. Це справді мене шокувало [на його очах виступають сльози]. Чому ніхто з вас нічого мені не сказав, коли я почав принижувати людей? Я почав ставати гидким, і все одно ніхто мені нічого не сказав. Чому?».

І справді, чому?..

РОЗДІЛ 10

Зміст і значення Стенфордського в'язничного експерименту: алхімія перетворень характеру

Ми всі — піддослідні морські свинки в лабораторії Бога...

Людство — лише проект у стадії розробки.

Теннессі Вільямс, «Каміно Реаль» (1953)

Стенфордський в’язничний експеримент було розпочато як спробу з’ясувати вплив ситуативних змінних на поведінку досліджуваних у штучно створених тюремних умовах. У перебігу цього дослідження ми не перевіряли якісь конкретні гіпотези — ми оцінювали міру впливу зовнішніх умов на внутрішні схильності учасників експерименту. Що сильніше: добрі наміри чи негативний зовнішній вплив?

Однак через якийсь час цей експеримент став яскравою ілюстрацією потенційного деструктивного впливу негативних систем і ситуацій, що підштовхують хороших людей до непритаманної їм патологічної поведінки. Хронологія подій, яку я намагався тут достеменно відтворити, виразно демонструє, якою мірою звичайні, нормальні, здорові молоді люди піддавалися соціальному тиску певного поведінкового контексту — так само, як і я сам та інші дорослі професіонали, що обмежили себе його суворими рамками. Межа між Добром і Злом, яка вважалася непорушною, виявилась доволі хиткою.

Настав час розглянути й інші факти, які ми зібрали за час проведення нашого дослідження. Багато кількісних джерел інформації пролили додаткове світло на те, що відбувалося в темній підвальній в’язниці. Отже, ми повинні вивчити усі доступні факти, щоби зрозуміти сенси, що постали у цьому унікальному експерименті, а також те, в який спосіб влада чи безвладдя можуть змінювати людство. У засновку цих сенсів знайдемо значущі послання про суть людської природи і чинники її занепаду або піднесення.

КОРОТКЕ РЕЗЮМЕ - І ЗАГЛИБЛЮЄМОСЬ В АНАЛІЗ ДАНИХ

Як ви вже побачили, наше тюремне середовище виявилося правдоподібним у психологічному сенсі, викликавши сильні, реалістичні й часто патологічні реакції в багатьох учасників. Ми були здивовані і силою наглядацького домінування, і тим, наскільки швидко воно виникло у відповідь на бунт ув’язнених. Нас вразило, наскільки швидко і наскільки потужно ситуативні змінні можуть зламати більшість нормальних, здорових молодих людей, як у випадку з Даґом (8612).

Переживши втрату ідентичності, зазнаючи постійного владного контролю за поведінкою, обмежені у приватності й у сні, в’язні набули синдром пасивності, залежності та депресії, який нагадує феномен під назвою «набута безпорадність»[169] — відчуття безнадії та покори, що з’являється внаслідок нездатності контролювати повторювані невдачі або покарання, особливо коли ті здаються свавільними і непов’язаними з поведінкою особи.

Половину студентів-ув’язнених довелося звільнити раніше через важкі емоційні та когнітивні розлади, швидкоплинні, проте інтенсивні. Більшість з тих, хто залишився, стали поводитись як зомбі, бездумно виконуючи дедалі жорстокіші примхи наглядачів.

Як і кілька «добрих» наглядачів, були ув’язнені, які не піддавалися тискові. Наприклад, Клей (416) героїчно протистояв, й хоча його героїчний пасивний опір варто було підтримати, інші в’язні цькували «порушника спокою». Вони обрали вузький диспозиційний погляд, нав’язаний наглядачами, замість виробити власний широкий метапогляд на голодування Клея як на дороговказ їхньої спільної непокори авторитетові.

«Сержант» так само час від часу поводився героїчно, відмовляючись матюкатися та обзивати товаришів за наказами наглядачів, але поза тим він був взірцево слухняним в’язнем. Джеррі (486) виявився найбільш урівноваженим, але, як він сам пізніше зізнався, йому це вдалося тільки тому, що він замкнувся в собі й не допомагав іншим, хоча його підтримка могла б бути корисною для них.

Коли ми почали експеримент, ми мали вибірку досліджуваних, чиї характеристики за всіма наявними критеріями не відхилялися від пересічного рівня людей із середньою освітою. Ті, кому випадково дісталася роль «наглядача», точно так само могли вжитися в роль «ув’язненого». Жодна з груп до початку експерименту не мала проблем із законом, емоційних, інтелектуальних або фізичних проблем, та навіть соціальних викликів, які могли вказувати на відмінність між наглядачами і в’язнями чи в’язнями і рештою суспільства.

Завдяки тому, що розподіл ролей був випадковим, а також тому, що ми провели попередній порівняльний аналіз психічних особливостей досліджуваних, я можу стверджувати, що ці молоді люди не мали схильностей до будь-яких патологій, які могли б «запуститися» в ході експерименту. На початку експерименту в’язні та наглядачі нічим не відрізнялися, але менше ніж через тиждень між ними вже не було нічого спільного. Тож буде резонно зробити висновок, що патології були спричинені низкою ситуативних чинників, з якими учасники зіткнулися в умовах штучної в’язниці. Більше того, саме я, створюючи Систему, схвалив цю Ситуацію і намагався її підтримувати. Для цього я спершу зустрівся з наглядачами, щоб надати їм психологічну орієнтацію, а потім ми з колегами розвинули інші методи і процедури, які стали частиною експерименту.

Ні охоронців, ні в’язнів не можна назвати «ложкою дьогтю», бо «дьогтем» вони стали під нездоланним впливом умов «діжки». Сукупність властивих цій «діжці» ознак урухомила ситуативні чинники та створила поведінковий контекст: ролі, правила, норми, деперсоналізація, дегуманізація, конформізм, групова ідентичність і багато іншого.

ПРО ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ З РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ?

Цілодобові спостереження за поведінкою та взаємодією в’язнів і наглядачів було доповнено відеозаписом (близько 12 годин), прихованим аудіозаписом (близько 30 годин), опитуваннями, звітами учасників експерименту, а також різноманітними інтерв’ю. Деякі з цих даних було використано для кількісного аналізу, а деякі — для виявлення кореляції з отриманими результатами.

Аналізуючи дані,