ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Хоча ці дослідження свідчать про те, що особистісні якості формують поведінкові відмінності в деяких конкретних випадках, ми повинні бути обережними з надмірним узагальненням їх корисності для розуміння індивідуальних моделей поведінки у нових умовах, як-от умови нашого досліду. Наприклад, на основі всіх цих показників, які ми дослідили, Джеррі (5486) був найбільш «наднормальним» серед в’язнів. Проте другим у списку за показниками особистісних характеристик, які дають змогу зарахувати його до категорії «найбільш нормальних», є Даґ (8612). Його неспокійну поведінку, що перейшла у «божевілля», було важко спрогнозувати, судячи з його статусу «найбільш нормального», який був у нього до експерименту. Крім того, ми не змогли знайти жодних особистісних передумов для пояснення різниці між чотирма найбільш жорстокими наглядачами і всіма іншими, поведінка яких була менш образливою. Самі лише особистісні нахили не можуть пояснити цю екстремальну мінливість поведінки.

Тепер, якщо ми поглянемо на особистісні показники двох наглядачів, які були очевидно найпідлішими і виявляли садистські нахили стосовно в’язнів, — Гельманна та Арнетта, то обоє за всіма персональними показниками, окрім одного, виявилися середньостатистичними і типовими. Їхні показники відрізнялися лише за шкалою маскулінності. Людина ззовні, яка б інтуїтивно покладалася на теорію особистісних рис, могла би виправдано припустити, що Гельманн, наш нарваний «Джон Уейн», отримає найвищі показники за шкалою маскулінності. Результати виявилися прямо протилежними: його показники були найнижчими не лише серед наглядачів, а й серед усіх учасників. На відміну від нього, Арнетт набрав найвищі показники маскулінності серед наглядачів. Психоаналітики, без сумніву, пояснили б жорстоку домінуючу поведінку Гельманна і його гомофобні вправи реакцією на власний брак маскулінності й, можливо, навіть латентну гомосексуальність. Однак, поки мене не захопила психоаналітична лірика, я мушу додати, що в подальшому стилі життя Гельманна не було нічого дивного. Навпаки, за ці 35 років він проявив себе як добрий чоловік, батько, бізнесмен і законослухняний громадянин.

Самооцінювання настрою ми проводили двічі протягом експерименту та відразу після підсумкової зустрічі. Щоразу досліджувані повинні були скласти список із прикметників, які б найкраще описували їхній теперішній стан душі. Ми згрупували ці прикметники так, що вони відображали позитивний / негативний стан, а також активність / пасивність. Як ми й очікували, в’язні вживали втричі більше прикметників з негативним значенням, ніж з позитивним, і набагато більше негативних, ніж уживали наглядачі. Охоронці виявляли радше негативні, ніж позитивні стани. Іншою цікавою відмінністю між обома групами було те, що у в’язнів спостерігалися різкі перепади настрою. Протягом усього нашого дослідження їхній настрій змінювався в 2-3 рази частіше, ніж у відносно «стабільних» наглядачів. За шкалою активності / пасивності показники в’язнів були вдвічі вищими, що свідчить про удвічі вищий внутрішній неспокій, ніж у наглядачів. Експеримент мав негативний емоційний вплив на обидві групи, однак на в’язнях він позначився ще глибше і робив їх більш емоційно нестабільними.

Якщо порівнювати тих в’язнів, які були в експерименті до кінця, і тих, які залишили його достроково, то можна помітити, що останні були набагато більше пригнічені, депресивні та нещасні. Втретє досліджувані описували свій настрій після того, як їм повідомили, що експеримент завершено (ті, кого було звільнено раніше, були присутніми на підсумкових зустрічах). Зміна настрою на позитивний була очевидною. Станом на тепер «екс-в’язні» описували свій настрій як менш негативний і набагато більш позитивний — негативний настрій знизився з 15,0 до 5,0, а позитивний зріс від 6,0 до 17,0. Варто також додати, що тепер вони почувалися менш пасивними, ніж до того.

Загалом більше відмінностей між в’язнями, звільненими достроково, і тими, хто витримав шість днів, не було. Я щасливий, що можу повідомити вам обнадійливий висновок: після завершення експерименту обидві групи досліджуваних повернулися до їхнього стабільного емоційного рівня. Це повернення до нормального стану свідчить про те, що депресія і стресові реакції мають ситуативний характер, як і випадку з нашими досліджуваними, які пережили ці неприємні емоції, вживаючись у свої ролі.

Цей висновок можна інтерпретувати по-різному. Вплив тюремного середовища на емоційний стан досліджуваних був тимчасовим, адже в’язні, які страждали, швидко повернулися до свого звичного стану після завершення експерименту. Це також свідчить про «нормальність» наших досліджуваних, яких ми так ретельно відбирали. Здатність підлаштовуватися під обставини і залишатися при цьому емоційно стабільними дала їм змогу швидко відновитися. Проте однакова реакція в’язнів могла бути викликана різними причинами. Ті, хто зміг вистояти до кінця, були щасливі повернутися на свободу і усвідомлювати, що змогли пройти крізь важке випробування. Ті ж, хто покинув експеримент до його завершення, позбулися емоційного тиску й змогли відновити свої душевні сили подалі від негативних ситуацій. Ми можемо також припустити, що позитивні емоції були пов’язані з тим, що всі учасники експерименту нарешті були звільнені. В іншому випадку, якби вони покинули експеримент достроково, то докоряли би собі й почувалися винними через те, що їхні товариші досі змушені проходити нові й нові випробування, залишаючись у дослідженні до кінця.

Хоча деякі наглядачі й зазначили, що хотіли, щоб експеримент тривав на тиждень довше (як і планувалося), вся група наглядачів загалом також зраділа його достроковому завершенню. Їхні показники позитивного самопочуття в середньому зросли більш ніж удвічі (з 4,0 до 10,2), а негативного — знизилися ще більше (з 6,0 до 2,0). Саме тому навіть люди цієї категорії були здатними відновити спокій та емоційний баланс, попри те що в умовах експерименту вони були джерелом страшних і гнітючих умов. Проте відновлення душевного стану не означає, що цих молодих людей не турбувало те, що вони виявилися нездатними зупинити насильство. Те, що їм не було байдуже, ми зрозуміли з їхньої поведінки після експерименту, а також з їхніх ретроспективних щоденників, у яких вони описували свої спогади.

Аналіз відеозаписів. Ми записали 25 окремих відео, за допомогою яких могли спостерігати за взаємодією між в’язнями й наглядачами. Кожен з цих епізодів ми оцінили за 10 поведінковими (і вербальними) категоріями. Двоє експертів, які не були залучені до експерименту, провели оцінку незалежно один від одного, і нас приємно вразив рівень їхньої узгодженості. Серед цих категорій були такі: постановка запитань, віддавання команд, повідомляння інформації, використання індивідуальних (позитивні) чи деіндивідуальних (негативні) характеристик, погрози, опір, допомога іншим, використання інструментів (з певними цілями) та вияв агресії. Як показано на рисунку з результатами, у стосунках між в’язнями й наглядачами було дуже багато негативу і ворожості. Активна діяльність була прерогативою наглядачів, тоді як в’язні загалом були досить