ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

За словами одного колишнього в’язня, спільне обговорення відбувалося «вимушено ввічливо» порівняно з розслабленішою і доброзичливішою зустріччю самих ув’язнених. Доки кожен приглядався до решти, один із в’язнів запитав, чи з огляду на їхній вищий зріст кількох добровольців обрали охоронцями. Джеррі (5486) сказав: «Під час дослідження у мене складалося враження, ніби охоронці більші за в’язнів, тож тепер цікаво, чи середній показник зросту перших вищий за других. Не знаю, чи це правда, чи то так мені здавалося через уніформу». Перш ніж відповісти, я попросив усіх студентів вишикуватися за зростом від найвищого до найнижчого. Між охоронцями і в’язнями виявилася майже ідеальна рівновага. Тоді стало очевидним, що в’язні почали сприймати охоронців вищими, ніж ті були насправді, — ніби влада наглядачів поставила їх на п’ятисантиметрові підбори.

Між групами колишніх агресивних наглядачів і принижуваних в’язнів не відбулося жодної прямої сутички, хоча я передчував, що таке може статися. Конфліктів не було почасти через те, що в групі з понад двадцяти осіб не дуже зручно піднімати особисті питання. Однак цілком імовірно, що сильні емоції, які залишилися у декого з нещодавно ув’язнених, тепер свідомо стримували — адже зникла напруга в системі влади. Крім того, допомогло, коли дехто з охоронців відкрито попросив пробачення, що занадто глибоко й серйозно ввійшов в роль. Їхні перепросини розрядили атмосферу, і вселили довіру навіть до тих жорстокіших охоронців, хто не просив вибачення, як-от Гельманн.

На цій зустрічі колишній жорсткий охоронець Арнетт, студент факультету соціології, підкреслив два важливі факти, що його вразили:

Перший: зауважене Зімбардо занурення “в’язнів” у свої ролі... це проявлялося, коли вони залишалися у в’язниці, хоча декларували відмову від винагороди за можливість вийти [достроково]. Другий: видиме невміння недавніх “в’язнів” повірити, що “Джон Уейн”, я і, можливо, інші охоронці (відчував, що нас двох найбільше не любили) діяли винятково в межах призначених ролей. Деякі “в’язні” — або й більшість, — здається, мали нас за справжніх садистів або вкрай авторитарних людей і думали, що наші ролі — лише маскування для них, нас самих або всіх разом нашого справжнього ставлення. Я абсолютно впевнений, що принаймні щодо мене вони помилялися[146].

Крім того, я зауважив з психологічного погляду, що нашій в’язниці не вистачало гумору — ніхто не використовував гумор, аби розрядити атмосферу чи хоча б надати цій змодельованій ситуації якогось відтінку реальності. Наприклад, охоронці, незадоволені надуживаннями у поведінці колег, могли би у своїй кімнаті пожартувати, що тим належить подвійна оплата за надмірне вживання у роль. Або ув’язнені, аби пригадати, що це не справжня в’язниця, могли би запитати в охорони: як використовували цей підвал, перш ніж він став тюрмою? може, як свинарник? чи гуртожиток? Гумор пробивається крізь фальш людей і місця. Проте весь минулий тиждень його тут і сліду не було.

Перш ніж розійтися, я попросив усіх упевнитися, що вони дали підсумкові інтерв’ю і заповнили бланки, які їм роздав Курт Бенкс. Також я попросив їх вносити в короткий ретроспективний щоденник усе, що їм згадається про дослідження упродовж найближчого місяця. За це вони також одержать оплату. Насамкінець я запросив їх за кілька тижнів на нашу «зустріч випускників», де ми переглянемо зібрані фото і відео.

Варто додати, що я підтримував контакт майже з усіма учасниками дослідження впродовж багатьох років, і кожному з них писав щоразу, коли виходила стаття, фільм чи інший матеріал про експеримент. Також дехто з них упродовж десятиліть брав участь у численних присвячених дослідженню телепередачах — хтось навіть і донині. Потім ми обговоримо, як цей експеримент змінив їхнє життя.

ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ В'ЯЗНЕМ ЧИ ОХОРОНЦЕМ?

Перш ніж перейти в наступних розділах до розгляду зібраних упродовж шестиденного дослідження об’єктивних даних, поміркуймо над серйозними етичними питаннями, що постали під час експерименту. Думаю, корисним буде переглянути певні напрацювання, які ми отримали з вибірки наших учасників.

У РОЛІ УВ'ЯЗНЕНОГО

Клей (416): «Хороший ув’язнений — той, хто знає, як стратегічно об’єднатися з іншими в’язнями, не позбавляючи себе можливості діяти. Приклад хорошого в’язня — мій співкамерник Джеррі [5486]. Завжди існують в’язні, які прагнуть боротися за волю, але є й такі, хто цього не хоче. Ті, хто не протестують, повинні навчитися захищати свої права, не перешкоджаючи тим, хто бореться. Поганий в’язень — той, хто не вміє так робити, хто дбає лише про себе»[147].

Джеррі (5486): «Найпоказовіша зауважена мною річ — як більшість людей у цьому дослідженні виводили власне відчуття ідентичності й добробуту зі свого безпосереднього оточення, а не з самих себе. Саме тому вони зазнали краху — просто не змогли витримати тиску, бо не мали нічого з собою, на що опиралися би проти цього всього»[148].

Пол (5704): «Те, як нам довелося принижуватися, справді мене зламало, саме тому до кінця дослідження всі ми стали слухняними. Я здався і перестав бунтувати, бо нічого не змінилося унаслідок такого мого ставлення і поведінки. Після виходу Стюарта й Річа [819-го і 1037-го] я почав думати, що самотужки не зможу все змінити... Це друга причина, чому я втихомирився: щоб здійснити заплановане, мені потрібна була допомога інших. Я пробував поговорити з іншими в’язнями про страйк чи щось таке, але вони не хотіли брати в цьому участь, бо їх вже покарали за перший бунт»[149].

Охоронець Арнетт: «Я був глибоко здивований і вражений реакцією більшості ув’язнених на експериментальну ситуацію... особливо окремими нервовими зривами, що відбулися чи насувалися (і, впевнений, сталися би, якби дослідження не перервали на середині)»[150].

Даг (8612): «Фізичні умови: як-от нагляд, камери і таке інше, не мали на мене впливу. Так само мене не бентежило, що мене роздягали чи заковували в кайдани. Найгіршою була саме головна, психологічна частина. Знання, що не можу вийти, коли захочу... мені не подобалося, що не міг сходити до вбиральні, коли відчував потребу... найсильніше лютило, що вибору в мене не було»[151].

Дейв (підісланий на заміну 8612-му) — наш шпигун, який знав, що потрапляє до в’язниці лише на один день, щоби вивідати якнайбільше про план утечі, — розкриває, як швидко і глибоко можна поринути в роль в’язня: «Ролями заразився кожен — від найостаннішого в’язня аж до начальника в’язниці». Шпигун дуже швидко почав ідентифікувати себе з в’язнями, і той єдиний день вдаваного ув’язнення надзвичайно на нього вплинув:

Інколи я відчував провину, що мене заслали до цих чудових хлопців, щоб доносити на них... Я відчув