ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

принесли мені більше радості, ніж можливість сказати цих кілька слів про звільнення і разом пережити піднесений настрій, які вони викликали. Я сп’янів від цієї позитивної сили, від спроможності зробити щось, сказати щось, що принесло таку безумовну радість іншим. Там і тоді я заприсягнувся використовувати будь-яку свою владу на добро і проти зла. Розвивати найкраще в людях, працювати, щоб звільняти людей від внутрішніх в’язниць і боротися проти систем, які зловживають з обіцянок щастя і справедливості для людей.

Та зла сила, якій я підкорився, виконуючи весь тиждень роль суперінтенданта вигаданої в’язниці, застелила мені очі на реальний руйнівний вплив підтримуваної мною системи. Ба більше, бажання провести ідеальний експеримент у такий спосіб спотворило мою оцінку ситуації. Як наслідок, я не перервав дослідження раніше; думаю, це слід було зробити, коли другий здоровий учасник пережив емоційний зрив. Поки я концентрувався на теорії, на абстрактному конфлікті між впливом ситуації й індивідуальними рисами, я пропустив спостереження над становленням всеосяжної влади системи, яку сам допомагав створювати й підтримувати.

Справді, Кристина Маслач мала рацію: було жахливо, що я дозволяв робити таке з цими невинними хлопцями. Це сталося не через безпосередній наказ від мене, а через мою неспроможність зупинити насильство, через мою підтримку системи довільних правил, регулювання і процедур, що потурали насильству. Я був холоднокровним убивцею — на кшталт Крижаної людини[142] — у цьому спекотному домі нелюдяності.

Система включає ситуацію, проте є тривалішою й масштабнішою. Вона охоплює широкі мережі людей, їхні сподівання, норми, зразки поведінки і, можливо, законодавство. З плином часу системи отримують історичне підґрунтя, інколи також політичну й економічну владні структури, що керують і спрямовують поведінку багатьох людей у сфері свого впливу. Системи — механізми створення ситуацій, що спричиняють поведінкові контексти, які впливають на дії людей під їхнім контролем. У певний момент система може стати окремою сутністю, незалежною від тих, хто її започаткував, чи навіть від тих, хто перебуває в її владній структурі. Кожна система виробляє власну культуру, а багато систем разом творять культуру суспільства.

Безумовно, саме ситуація принесла найгірше у життя багатьох студентів-добровольців, перетворивши деяких на лиходіїв, а інших — на патологічних жертв, але мене більше трансформувала система. Мої підопічні були ще дітьми, недосвідченими юнаками. Я ж був загартованим дослідником, зрілим чоловіком, який виріс на вулицях Бронкса, із потрібним для виживання в ґетто вмінням тверезо оцінювати ситуацію й передбачати сценарії поведінки.

Проте минулого тижня я поступово перетворився на Великого начальника в’язниці. Я ходив і говорив, як він. Кожен, хто опинявся поряд, відповідав мені, наче йому. Тобто я став одним із них. Я злився воєдино з образом авторитарного, зарозумілого начальника, якому все життя протистояв і навіть ненавидів. Я втілив цю абстракцію в життя. Я міг би виправдовуватися, що як добрий начальник обмежив застосування охоронцями фізичного насильства. Однак це дало їм змогу спрямувати свою енергію в бік винахідливішого психічного насильства.

Безсумнівно, це була моя помилка — поєднувати ролі головного науковця і суперінтенданта. Адже їхні різні, часом конфліктні, інтереси створювали плутанину в моїй ідентичності. Водночас обидві ролі посилювали мою владу, що впливала навіть на багатьох «сторонніх», які контактували з нами, але не були частиною Системи: батьків, друзів, працівників, поліцейських, священика, представника преси й адвоката. Вочевидь, опинившись у центрі Системи, неможливо оцінити її вплив на трансформацію почуттів, дій і мислення. У пазурах Системи особа просто прямує вперед, реагуючи у природний спосіб на виклики часу і місця.

Якщо ви опинилися у дивній, новій і жорстокій Ситуації всередині могутньої Системи, навряд чи ви вийдете із цієї Ситуації тією самою людиною, що увійшла у цей тигель людської натури. Ви не впізнаєте своє звичне відображення, якщо вам покажуть його поруч із теперішнім вашим відображенням у дзеркалі. Усім хочеться вірити у свою внутрішню силу, відчуття суб’єктності, наснагу протистояти зовнішнім впливам, на кшталт тих, що діяли під час Стенфордського в’язничного експерименту. Для декого ця віра виявиться правдою. Зазвичай таких осіб небагато, це рідкісні птахи, яких я опишу згодом. Для більшості ж з нас віра в спроможність протистояти силам ситуації й системи — лише ілюзія власної невразливості. Парадоксально, але ця ілюзія знеохочує нас бути пильними і робить ще вразливішими до маніпуляцій.

УСІ СЮДИ - ЧАС ДЕБРИФІНГУ

Було очевидним, що нам потрібно скористатися коротким і таким важливий часом психологічного дебрифінгу задля кількох цілей. По-перше, треба дати змогу всім учасникам відкрито висловити свої емоції й реакції на пережитий досвід[143]. Далі, мені важливо було пояснити й охоронцям, і в’язням, що крайнощі поведінки під час дослідження свідчать про патологію ситуації, а не особистості кожного. Я хотів нагадати, що їх обрали якраз тому, що всі вони були нормальними і здоровими. Ніхто з них не привніс власних пороків у функціонування в’язниці. Це умови в’язниці спричинили екстремальні ситуації, свідками яких ми стали. Не вони були «ложками дьогтю» — «діжкою дьогтю» виявилася Стенфордська окружна в’язниця, що спричинила такі яскраві трансформації. Зрештою, було надважливо використати цю можливість для моральних уроків. Дебрифінг став засобом дослідити моральний вибір, якими скористалися учасники. Ми обговорювали, що охоронці могли чинити якось інакше, щоб менше знущатися з в’язнів, а в’язні — чинити щось, щоб відвернути насильство. Я виразно дав зрозуміти, що відчуваю особисту відповідальність, що багато разів під час дослідження не втручався, коли насильство сягало крайніх меж. Хоча я намагався стримувати фізичну агресію, однак нічого не зробив, щоб змінити чи зупинити інші форми приниження, коли мусив це зробити. Моя провина — гріх упущення, зло бездіяльності або нестача забезпечення належного нагляду, коли виникала потреба.

ВІДДУШИНА КОЛИШНІХ УВ'ЯЗНЕНИХ

Колишні ув’язнені виявили цікаву суміш полегшення й жалю. Вони всі зраділи, коли жахливий сон закінчився. Ті, хто витримали тиждень, не виказували відвертої гордості за свої досягнення перед звільненими раніше приятелями. Вони усвідомлювали, що час від часу були схожими на зомбі, скаржачись не до діла, підкоряючись абсурдним наказам, виконуючи вимоги знущатися з колег — проявляти ворожість до Клея (416), скандувати проти Стюарта (819) чи насміхатися з Тома (2093), нашого найстійкішого в’язня «Сержанта».

П’ятеро звільнених раніше ув’язнених не виказували негативних реакцій чи ознак емоційного перевантаження, якого зазнали. Так сталося почасти завдяки тому, що вони повернулися до свого стабільного й нормального повсякденного життя. А ще тому, що раннє позбавлення від причин їхнього стресу — нетипових подій у дивному підвалі-в’язниці й інших незвичних атрибутів, як-от тюремного одягу, — допомогло їм відмежуватися від цієї відразливої ситуації. Для в’язнів