ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Аніж відповідати їхнім потребам, я припускав, що вони були так само відокремлені, як і я. У такий спосіб я раціоналізував власну егоїстичну поведінку.

Найкращий приклад того вечора, коли Клей [416] сидів у карцері зі своїми сосисками... Ми з Клеєм були друзями, він знав, що я був на його боці впродовж того інциденту з голодуванням. Мені видалося, що я якось допоміг йому за столом під час вечері, коли інші ув’язнені намагалися змусити його їсти. Та коли його відправили до карцеру і нам сказали кричати і гупати в двері, я вчинив так, як інші. Я легко виправдовував це, кажучи собі: “Це тільки гра. Клей знає, що я за нього. Мої дії нічого не змінять, тому я й далі догоджатиму наглядачам”. Потім я усвідомив, що Клеєві насправді було складно пережити крик і гупання. Тож я знущався з хлопця, якому найбільше симпатизував. Я виправдовував це словами “Я пройду через це, і вони не контролюватимуть мій розум”.

Коли щось і справді було важливим, то це думка іншого хлопця. Що він думав? Як на нього впливали мої дії? Я не бачив значення своїх дій, несвідомо перекладаючи відповідальність на наглядачів. Я відокремив свій розум від своїх дій. Я вчиняв би навіть щось, що завдавало би фізичного страждання ув’язненому, допоки міг би перекладати відповідальність на наглядачів.

І ось що зараз думаю: мабуть, неможливо так чітко відокремити розум від дій, як я це робив упродовж експерименту. Я сам пишався тим, який зосереджений мій розум, — я не зламався, не дозволяв їм себе контролювати. Проте озираючись на зроблене мною тоді, розумію, що вони доволі сильно, хоч і невловимо, контролювали мою свідомість[133].

«ЖАХЛИВО, ЩО ТИ ТАКЕ РОБИШ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ!»

Останні четвергові відвідини вбиральні почалися о 22:00. На слухан нях комісії з умовно-дострокового звільнення та дисциплінарної комісії Кристину не було чути, а після цього вона працювала в бібліотеці. Вона вперше спустилася до в’язниці забрати мене і разом поїхати до місцевого торговельного центру біля кампусу на пізню вечерю в ресторані Stickney’s Я сидів у своєму кабінеті суперінтенданта, вирішуючи питання логісти ки для завтрашнього великого інтерв’ю. Я бачив, як вона спілкується з одним із наглядачів. Коли ж вона закінчила, я попросив її посидіти біля мене в кабінеті. Згодом вона так описувала свою незвичайну зустріч зі звичайним наглядачем:

У серпні 1971 року я захистила докторську дисертацію в Стендфордському університеті, де була помічницею в офісі Крейґа Гейні, і готувалася до своєї нової роботи асистентки професора психології в Каліфорнійському університеті в Берклі. Слід зазначити, що в мене саме були романтичні стосунки з Філом Зімбардо, і ми навіть розглядали можливість одруження. Хоча я вже чула від Філа й інших колег про плани щодо цього в’язничного експерименту, я не брала участі ні в підготовці, ні в перших днях симуляції. Можливо, мене б він зацікавив і я взяла б активнішу участь, але саме переїжджала на нове місце і готувалася до своєї першої викладацької роботи. Утім я погодилася, коли Філ попросив мене про послугу — допомогти провести інтерв’ю з учасниками експерименту...

Спустившись униз, до підвалу, де розташовувалася в’язниця... я перейшла коридором в інший бік туди, де наглядачі входили у двір. Там була кімната відпочинку, де наглядачі проводили час після чергувань. Я поспілкувалася з одним із охоронців, який чекав початку зміни. Він був дуже ґречним, ввічливим і дружнім. Такою людиною, яку всі вважають справді товариською.

Згодом один із наукових працівників порадив знову визирнути у Двір, бо прийшла нова, нічна зміна, — та сама сумнозвісна зміна “Джона Вейна”. “Джон Уейн” — прізвисько найпідлішого й найжорстокішого з усіх охоронців. Його репутація передувала йому — я чула про нього вже багато різного. Звісно, мені було цікаво побачити, хто він такий. Я була приголомшена, побачивши, що “Джон Уейн” і був тим милим і товариським хлопцем, із яким я щойно спілкувалася. Тільки тепер він перетворився на когось іншого. Він не лише рухався інакше, він і розмовляв інакше — з південним акцентом...

Охоронець кричав і лаявся на ув’язнених, змушуючи їх робити перекличку, грубо і жорстоко. Це була разюча переміна людини, з якою я щойно спілкувалася. Зміна, що відбулася за лічені хвилини, коли він переступив межу між зовнішнім світом і тюремним Двором. Одягнений в уніформу у військовому стилі, з кийком у руках, сонцезахисними дзеркальними окулярами, щоб приховати очі... цей хлопець повністю захопився справою, він був найсправжнісіньким тюремним наглядачем[134].

Саме тоді я спостерігав, як з останнім за день візитом до вбиральні група в’язнів ланцюжком проходила повз відчинені двері мого кабінету. Як завжди, на щиколотках кайдани, на головах великі паперові пакети, кожен тримався рукою за плече попередника. Наглядач, “великий” Джефф Лендрі, вів процесію.

«Глянь, Крис!» — вигукнув я. Вона глянула, а потім опустила очі додолу. «Бачила? Що скажеш?»

«Я вже це бачила». І знову відвела погляд.

Я був дуже здивований її вдаваною байдужістю.

«Тобто? Ти розумієш, що це тигель людської поведінки, ми споглядаємо те, чого досі ніхто в такій ситуації не бачив. Що з тобою?» Курт і Джаффе також підтримали мою думку.

Вона не могла відповісти, бо була надто емоційно зворушена. Сльози покотилися по її щоках. «Я пішла. Забудь про вечерю. Я йду додому».

Я вибіг за нею. Ми сварилися на сходах перед Джордан-холом, перед будинком факультету психології. Я закидав їй, що вона не зможе стати успішною дослідницею, якщо впадає в такі емоції від самої процедури дослідження. Я сказав їй, що безліч людей спускалося до цієї в’язниці, але ні в кого не було такої реакції, як у неї. Вона розлютилася. Їй було байдуже, чи думає хтось у цьому світі, що зроблене мною правильне. Це просто було неправильно. Хлопці страждали. На мені як головному до сліднику лежала відповідальність за їхні страждання. Вони не були ні ув’язненими, ні піддослідними експерименту, вони були хлопцями, мо лодими людьми, яких дегуманізували і принижували інші хлопці, зі зби тими через цю ситуацію моральними орієнтирами.

Її спогади про це напружене протистояння сповнені перлинами му дрості й співчуття, але водночас це був ляпас мені в обличчя, тривожний дзвоник, який розбудив мене серед нічного жахіття, у якому я жив день і ніч упродовж останнього тижня.

Ось що писала у спогадах Кристина:

Приблизно об одинадцятій вечора, перед відбоєм ув’язнених відвели до вбиральні. Туалет розміщувався