ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

навколо якого згуртувалися б інші в’язні. Подібно до Махатми Ганді, 416-й міг би вивести їх зі ступору сліпого підкорення. Натомість очевидно, що насильницькі дії 5704-го, який не взяв до уваги, що всі ресурси влади належать системі, нічого не дадуть. Я щиро сподівався, що 416-й вигадає інший план і залучить до голодування своїх співкамерників й інших в’язнів, щоб використати масове голодування як протест проти грубого поводження з боку охоронців. Проте мене занепокоїло, наскільки 416-й замкнувся в собі, і тому не усвідомлює потреби залучити до протесту й інших людей для масштабного опору.

ЩЕ ДВА В'ЯЗНІ НЕ ВИТРИМУЮТЬ

Як виявилося, створені 416-м і 5704-м проблеми стали лише початком і, наче ефект доміно, викликали опір в інших. Мати в’язня 1037 мала рацію. Вона зауважила, що її син, Річ, погано виглядає. Тепер це помітив і я. Після відвідин батьків він ставав дедалі депресивнішим. Можливо, йому хотілося б, щоб батьки таки переконали його повернутися додому. А він, аніж погодитися з мамою і визнати її правоту, вирішив, що так його маскулінність буде підважено. Імовірно, Річ хотів довести, що зможе впоратися з ситуацією як справжній чоловік. Так само, як у його співкамерників 8612-го і 819-го з камери №2, де розвинулися перші бунтівні настрої, у 1037-го проявлялися ознаки надмірного стресу, аж я вирішив відвести його в тиху кімнату за межами Двору. Я сказав, що йому краще негайно отримати умовно-дострокове звільнення. Він дуже здивувався і зрадів гарній новині. Я допоміг йому переодягнутися у звичайний одяг, але Річ іще якоюсь мірою сумнівався. Тому я повідомив, що він отримає суму, передбачену за повну участь в експерименті, і що я зв’яжуся з ним та іншими студентами найближчим часом, щоб оприлюднити результати цього дослідження, провести фінальні опитування й віддати гроші учасникам.

Згодом в’язень 1037 сказав: «Найгірша частина експерименту — миті, коли дії наглядачів викликали відчуття, ніби вони висловлюють свої справжні емоції, а не просто грають роль. Наприклад, коли ми робили фізичні вправи, кілька разів нас, в’язнів, доводили до порогу реального відчуття болю. Інколи здавалося, що деякі охоронці насолоджуються нашими муками»[122].

Коли батьки Річа прийшли забрати його, новина про умовно-дострокове звільнення 1037-го засмутила 4325-го. Він впав у глибший стрес, ніж ми всі очікували. «Великий Джим», як прозвала його наша дослідницька команда, виглядав сильним і впевненим хлопцем, у якого оцінка за всіма показниками на попередніх відбіркових тестах перебувала в межах норми. Але в цей день він просто здався:

Після засідання комісії з умовно-дострокового звільнення я сподівався, що зможу залишити експеримент. Але коли звільнення отримав Річ (1037), а я ні, то занепав духом.

Ця новина так вплинула на мене, що я просто впав у відчай.

Я “зламався”. Я усвідомив, що мої емоції набагато сильніші, ніж мені здавалося, і зрозумів, яке чудове в мене життя.

Якщо в’язниця в реальності насправді схожа на те, через що я пройшов, то не знаю, кому вона взагалі допомагає[123].

Я сказав Джимові те саме, що говорив і 1037-му, а саме, що ми збиралися звільнити його за хорошу поведінку і якщо він хоче, то може піти раніше. Я подякував йому за участь і вибачився, що експеримент виявився таким жорстоким. Також запросив його згодом обговорити результати експерименту. Я хотів, щоб усі студенти повернулися сюди поговорити про свої реакції вже після дослідження. «Великий Джим» зібрав свої речі й спокійно пішов, засвідчивши, що йому не потрібна зустріч з психологом-консультантом зі студентської поліклініки.

У журналі тюремного начальника записано: «4325-й виглядає зле і його потрібно звільнити до 18:30, адже у нього з’являються сильні реакції, як були у 819-го (Стюарта) і 8612-го (Даґа)». Там також додано цікавий факт: ніхто з в’язнів і наглядачів навіть не згадав про звільнення 4325-го. Якщо ти пішов, тебе забули. Спочивай з миром. Мабуть, у виснажливому випробуванні на витривалість мають значення лише присутні, а не ті, хто були тут раніше. «Очі не бачать — серце не болить».

Листи додому зі Стенфордської в'язниці

«Сьогодні, коли в’язні писали листи, як чудово вони проводять час, номеру 5486 (Джеррі) лише з третьої спроби вдалося зробити це правильно, — повідомив наглядач Маркус. — Поведінка цього в’язня і повага до влади неухильно погіршується порівняно з першими днями, коли він перебував у зразковій камері №3. Коли Джеррі перевели до іншої камери, він потрапив під поганий вплив нових співкамерників. Зараз він тільки й вигадує мудрі дотепи, особливо під час перекличок. Ця погана поведінка має на меті лише одне: підважити авторитет тюремних наглядачів».

У звіті Арнетта також наголошено на поведінці цього в’язня як на новій проблемі: «Відколи номера 5486 розлучили з 4325-м і 2093-м (його співкамерниками з камери №3), він поступово почав котитися донизу. 5486-й перетворюється на якогось балабола і клоуна. Цю неприпустиму поведінку потрібно виправити, перш ніж вона призведе до серйозних наслідків».

Третій наглядач денної зміни, Джон Лендрі, також був незадоволений діями 5486-го. «Він почав знущатися з листів, ніби в такий спосіб висловлював небажання співпрацювати з нами. Я пропоную як покарання змусити його написати 15 листів».

КРИСТИНА ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО БОЖЕВІЛЬНОГО ЧАЮВАННЯ У КАПЕЛЮШНИКА[124]

Після закінчення слухань комісії з умовно-дострокового звільнення і дисциплінарної комісії Карло довелося повернутися до міста через невідкладні справи. Я дуже зрадів, що не мусив запрошувати його на вечерю, бо краще було б опинитися у в’язниці до початку відвідувань — одразу після вечері в’язнів. Потрібно було вибачитися перед місіс І., мамою в’язня 1037, за свою вчорашню байдужу поведінку. Окрім цього, я хотів трішки відпочити і повечеряти в товаристві нового члена комісії, Кристини Маслач.

Кристина нещодавно отримала ступінь доктора філософії в галузі соціальної психології в Стенфорді і незабаром розпочне працювати доцентом в університеті у Берклі. Одна з перших жінок, яку за останнє десятиліття запросили працювати на факультеті психології. Людина з великим потенціалом: розумна, спокійна, самодостатня. Вона багато працювала і хотіла продовжити кар’єру в сфері психологічних досліджень і педагогіки.

Ще раніше вона співпрацювала зі мною як асистенка викладача, а також стала неофіційним редактором кількох моїх книг.

Думаю, що закохався би в неї, навіть якби вона не була дивовижно вродливою. Для бідного хлопця з Бронкса ця елегантна «каліфорнійська дівчина»[125] стала справжнім втіленням мрії. Однак досі мені доводилося підтримувати належну дистанцію між нами, щоб не скомпрометувати свої рекомендації щодо її роботи. Тепер, коли вона отримала одну з найкращих викладацьких посад у країні, завдячуючи лише власним