ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

у той конкретний момент. Я це уявляю як певне перетворення, що відбувається в голові в’язня. Зрештою, він повністю усвідомлює, що речі, які трапляються у зовнішньому світі, — зведення мостів, народження дітей — не мають абсолютно жодного стосунку до нього. Уперше він повністю відірваний від решти суспільства — від людства, за великим рахунком.

Його співкамерники, зі своїм сум’яттям, смородом і гіркотою, стають його друзями, й у всіх інших ситуаціях (за винятком короткого періоду після нерегулярних відвідин або в таких випадках, як похід на слухання комісії з умовно-дострокового звільнення) він навіть не може ототожнити себе зі своїм минулим, не має на те приводу. Є лише та мить і вона мінлива.

...Я ані здивувався, ані отримав задоволення від того, що зміцнилася моя віра в те, що «людина стає роллю, яку грає»: охоронці стали символами влади, їм не можна перечити, бо немає правил і обов’язків, яким вони підкоряються. Це трапляється з тюремними охоронцями, і це трапляється зі студентами, що грають ролі охоронців в’язниць. З іншого боку, ув’язнений, який має сам оцінити ситуацію за тим, наскільки є відчайдушним, наскільки ефективно тримається відстороненим від свого досвіду, щодня постає віч-на-віч перед своєю безпорадністю. Він має брати до уваги, що попри його ненависть і вправність у відстороненості від реальності, він мусить піддаватися правилам і розпорядкові в’язниці, хай яким героїчним і сміливим не бачить себе в ту чи ту мить[106].

Думаю, доцільно буде закінчити міркування таким самим проникливим уривком з листів політв’язня Джорджа Джексона, написаних незадовго до заяв Карло. Нагадую, що його адвокат пропонував мені стати експертом захисту під час слухання справи Братів з тюрми Соледад, однак Джексона вбили наступного дня після закінчення нашого дослідження, перш ніж я встиг узятися за цю справу.

Справді дивно, як людина завжди знайде, з чого тут посміятися.

Усіх замкнено 24 години на добу. Вони не мають минулого, майбутнього, жодної іншої мети, крім наступного споживання їжі. Вони налякані, збентежені й спантеличені світом, який створили не вони самі, який не здатні змінити, а можуть лише видавати ці голосні звуки, які заглушать те, що каже їхня свідомість. Вони сміються, щоб запевнити себе в тому, що не налякані, наче забобонна людина, яка насвистуватиме чи наспівуватиме радісну мелодію, коли проходить повз кладовище[107].

РОЗДІЛ 8

Четвер. Зіткнення з реальністю

У четвер в’язниця — юдоль скорботи, однак нам доведеться ще багато чого пройти, перш ніж наш експеримент завершиться...

Посеред ночі я прокидаюся від страшного сну: у дивному містечку мене госпіталізують після автокатастрофи. Я намагаюся пояснити медсестрі, що повинен повернутися до своєї роботи, але вона не розуміє мене, наче я розмовляю незнайомою мовою. Я кричу, щоб мене відпустили: «Мене мусять звільнити!» Натомість вона вдягає на мене гамівну сорочку і заклеює рота. Це було щось на кшталт «усвідомленого сну»: ще не прокинувшись, уже розумієш, що перебуваєш у сні[108]. Те, що ще стояло мені перед очима, повернуло мене назад до тюремних наглядачів. Вони задоволені, що відколи суперінтендант — «чутливий ліберал» — уже не стоїть на заваді, у них розв’язані руки поводитися із «небезпечними в’язнями» як завгодно, аби лиш підтримувати закон і порядок.

І це справді мене лякає. Уявіть, що може трапитись у підвалі, якщо тюремні наглядачі зрозуміють, що можуть дозволити собі абсолютно все. Уявіть, до чого вони дійдуть, коли зрозуміють, що немає жодного контролю і спостереження за їхніми таємними іграми в домінування і підкорення. Ніхто не втрутиться в їхні маленькі «експерименти над свідомістю», які вони можуть проводити, потураючи своїй уяві й примхам. Я зістрибую з розкладного ліжка в моєму кабінеті нагорі, вмиваюся, одягаюся і повертаюся назад у підвал, радіючи, що переміг нічне жахіття й відстояв особисту свободу.

Зараз пів на третю ночі, нічна перекличка у розпалі. Сім стомлених в’язнів, знову розбуджених гучними різкими свистками і гуркотом кийків об ґрати брудних порожніх камер, вишикувані обличчям до стіни. Наглядач Венді зачитує обрані правила, а потім перевіряє, чи пам’ятають їх ув’язнені, призначаючи різноманітні покарання за провали в пам’яті.

Наглядач Керос хоче, щоб усе виглядало як сувора військова тюрма, тож змушує в’язнів марширувати на місці, наче вони в армії. Після короткого обговорення двоє наглядачів вирішують, що ув’язнені повинні бути дисциплінованішими і усвідомити значимість правильно заправлених по-військовому ліжок. В’язням наказали познімати зі своїх ліжок постільну білизну і перестелити їх якомога охайніше, а потім стати поруч для перевірки. Як зазвичай відбувається на військових навчаннях, ніхто з семи в’язнів не впорався, тож їх змусили повторювати завдання, поки ця забава не набридла охороні. Ворниш додав свої п’ять копійок: «Ну, ліжка заправивили, а тепер спіть у них до наступної переклички». Нагадаю, що минає лише п’ятий день експерименту.

НАСИЛЬСТВО У ДВОРІ

Посеред ранкової переклички, коли від ув’язнених вимагають лише порівняно безневинного наспівування, раптово відбувається вибух насильства. Втомлений нестачею сну і роздратований тим, що майже всі зміни обирають його за мішень, в’язень Пол (5407) завдає удару в відповідь. Він відмовляється присідати, як наказують наглядачі. Керос наполягає на тому, щоб інші ув’язнені виконували це завдання, допоки 5704 не пого диться приєднатися до них. Лиш тоді, коли Пол підкориться, він зупинить це нестерпне для інших знущання. Однак в’язень не заковтує гачка.

У розлогому інтерв’ю з Куртом Бенксом Пол так описує свою позицію в цьому інциденті й ворожість, яка в ньому назрівала:

«У мене слабкі м’язи стегон, мені не можна розтягувати їх. Я сказав про це наглядачам, але вони відповіли: “Заткнися і присідай!”. Я йому: “Йди в сраку, дебіл!”, і все ще лежу на землі. Коли мене піднімали, щоб знову кинути до Ями, він [Керос] притис мене до стіни. Ми зчепилися, штурхали один одного і кричали. Я хотів розмахнутися і вдарити його в обличчя, але тоді б це перетворилося на бійку... А я пацифіст, ви знаєте, і досі не думаю, що зміг би так. Коли ми борюкалися, я поранив ногу, і наполягав, щоб мене відвели до лікаря. А мене замкнули в Ямі. Я погрожував, що надеру Керосові сраку, коли вийду звідти, тому вони залишили мене там, поки інші снідали. Коли мене нарешті випустили, я був розлючений й намагався його вдарити.

Мене втихомирювали два наглядачі. Потім мене відвели в ізольовану кімнату для сніданку на самоті. Я скаржився на біль у нозі й вимагав лікаря. Але не дозволив