ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Я поїв сам, але все-таки вибачився перед Ворнишем — він був найменш ворожо налаштованим проти мене. Врізати по-справжньому хотілося “Джонові Вейну”, цьому хлопцеві з Атланти. Я буддист, а він постійно обзивав мене комуністом, аби спровокувати. І йому вдавалося. Тепер я думаю, що деякі наглядачі — наприклад, Великий Лендрі [Джефф] — ставилися до мене добре, бо їм так наказали»[109].

Наглядач Джон Лендрі пише у своєму щоденнику, що 5704-й створював найбільше проблем — ну, чи «принаймні саме його найчастіше карали»:

Після кожного випадку він (5704-й) впадав у депресію, але його дух, який він називав “ментальністю схибленого”, й далі зміцнювався. Пол — один з найвольовіших в’язнів. Він також відмовлявся мити посуд після обіду, тож я порекомендував давати йому гіршу їжу і заборонити курити, а він страждав від цієї шкідливої звички.

Візьміть під увагу, зовсім інше бачення — глибокий змістовний звіт Кероса про цей серйозний інцидент і психологію ув’язнених загалом:

Один з в’язнів, 5407, абсолютно не хотів співпрацювати, тож я вирішив посадити його в Яму. Досі це було звичайною практикою. Однак цього разу він розгнівався, і я мусив захищатися (не як звичайна людина, а як наглядач). Він просто ненавидів мене в ролі наглядача. Болісно реагував на уніформу й проектував на мене цей образ. Я відчував це, тож мені довелося захищати себе у цій ролі. Крім того, мене здивувало, що інші наглядачі не поспішили мені на допомогу. Усі були ошелешені.

І я усвідомив, що став таким самим в’язнем, як і вони. Лише реакцією у відповідь на їхні почуття. У них було більше свободи вибору в діях. Не думаю, що ми мали таку свободу. Усі ми були розчавлені своїм становищем, але у нас, наглядачів, склалася ілюзія свободи. Я не зауважував цього тоді, інакше пішов би.

Ми всі потрапили в рабство грошей. В’язні стали нашими рабами, а всі разом ми залишалися рабами грошей. Лиш потім я усвідомив це: ми всі були ув’язненими у цьому закритому середовищі. Ми сприймали це все як “просто експеримент”, і не чинили нікому шкоди в реальності. Це й була ілюзія свободи.

Я міг піти, але не пішов, бо не розумів цього тоді»[110].

В’язень Джим (4325) теж погоджується, що в тому середовищі було щось рабське: «Найгірше в експерименті — розписане до хвилини життя й аб солютне підкорення наглядачам. Найгірше — це приниження, що ми ста ли майже рабами охорони»[111].

Утім, Керос не дозволяв цьому відчуттю — схопленого у пастку своєї ролі — заважати йому проявляти владу. Він зазначав: «Я обожнював мучити їх. Бентежило, що «Сержант» (2093) був таким сумирним. Я сім разів змушував його чистити мої черевики, і він жодного разу не поскаржився»[112].

У своїх рефлексіях наглядач Венді зізнається, як дегуманізація в’язнів вплинула на його сприйняття: «У четвер вони були дуже слухняними, якщо не враховувати тієї штовханини між Керосом і 5704-м. Цей сплеск насилля мені геть не сподобався. Я сприймав в’язнів як овець, і мене абсолютно не хвилював їхній стан»[113].

У своїх підсумкових оцінках Керос пропонує інший погляд на те відчуття дегуманізації, що виникало у наглядачів стосовно в’язнів:

Кілька разів я забував, що в’язні — це люди, але постійно ловив себе на цій думці. Я просто вважав їх “в’язнями” без чогось людського. Це траплялося в короткі проміжки часу, коли я зазвичай віддавав накази. Я втомився, і мені було паскудно — то був мій звичний стан. Я з усіх сил намагався дегуманізувати їх, бо так мені ставало легше[114].

Увесь наш персонал погоджується, що зі всіх наглядачів саме Ворниш діяв, найбільше дотримуючись правил. Він — один з найстарших наглядачів, йому як і Арнеттові, 24 роки. Обоє аспіранти, тож ніби зріліші за інших учасників експерименту: Керосові, Венді й Джонові Лендрі було найменше років (лише по 18).

Щоденні звіти зі зміни Ворниша найдетальніші й найдовші, у них описано окремі випадки непідкорення в’язнів. Хоча він рідко коментує дії наглядачів, і в жодному з цих звітів нема відчуття впливу психологічних чинників. Ворниш карає в’язнів тільки за порушення правил і ніколи не сваволить. Його рольова поведінка повністю інтерналізована, у в’язниці він — довершений наглядач. Він поводиться не так ефектно і жорстоко, як інші (наприклад, Арнетт і Гельманн). З іншого боку, не намагається сподобатися в’язням, як Джефф Лендрі. Він просто виконує свою роботу — спокійно й наполегливо. Однак самому Ворнишу, як видно з додаткової інформації, часом здається, що він поводиться егоцентрично і до того ж схильний до догматизму.

«Час від часу поставала виразна тенденція звести до мінімуму зусилля, щоб не так діймати в’язнів, як ми могли б», — звітує Ворниш.

Як ролі беруть верх не лише над емоціями, а й над мисленням, цікаво розкрито у самоаналізі Ворниша після експерименту:

На самому початку я думав, що зможу діяти так, як вимагає дослідження, але з тим, як воно просувалося, я відкривав у собі відчуття, яких раніше навіть не зауважував. Я почувався як справжній тюремний наглядач, хоча вважав, що нездатний на таку поведінку. Я був здивований... ні, я був стривожений тим, що можу грати так, як ніколи й подумати не міг. І в той час у мене не було ані жалю, ані почуття провини. Лише після всього, що я зробив, я почав розмірковувати над своєю поведінкою і зрозумів, що раніше просто не зауважував у собі цього[115].

В'ЯЗЕНЬ 5704 ЗАЗНАЄ НОВИХ ЗНУЩАНЬ

Напад Пола (5704) на Кероса став головною темою обговорення в кімнаті тюремних наглядачів о десятій ранку. Знімаючи уніформи по закінченні зміни, або вдягаючи перед початком нової, вони вирішили, що Пол потребуватиме особливої уваги й дисциплінарних заходів, бо такі вчинки щодо охоронців надалі просто неприпустимі.

В’язень 5704 не брав участі в перекличці об 11:30, бо його прикували до ліжка в камері №1. Наглядач Арнетт наказав іншим лягти на підлогу і зробити 70 віджимань — своєрідне групове покарання за непокірність Пола (5704). В’язні втратили сили через погане харчування і були виснажені нестачею сну, але все-таки витримали навантаження, якого я не зміг би витримати при повноцінному харчуванні й відпочинку. Неохоче, із жалюгідним виглядом, вони таки відновлювали свою фізичну форму.

Продовжуючи іронічну пісенну тему минулого дня, в’язням доводиться чітко і голосно співати «Oh, What a Beautiful Morning»[116] та «Amazing Grace», разом з приспівом