ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
«Ми обговорювали, що... ну, якщо щось трапиться, ми просто доводитимемо це до кінця... якби хтось інший щось зробив, то я отримав би покарання за них». Член комісії перебиває: «Ти зазнавав покарання через якогось іншого в’язня?». Пол (5704) ствердно відповідає, що страждав за приятелів.
Прескотт голосно і знущально заявляє: «То ти мученик, да?».
«Ну, я думаю, що ми всі...» — знову ледь чутно.
«Що можеш сказати на свою користь?» — із притиском запитує Прескотт. Номер 5704 відповідає, але знову нерозбірливо.
Пригадаймо, що 5704-й, найвищий серед в’язнів, відкрито кидав виклик багатьом охоронцям, і брав участь у багатьох спробах втечі, розповсюдженні чуток і барикадуванні. Це саме він з гордістю писав своїй дівчині, що його обрали головою комісії з розгляду скарг арештантів Стенфордської окружної в’язниці. Ба більше, це саме 5704-й зголосився на цей експеримент на брехливих підставах. Він записався з наміром стати шпигуном, аби викрити це дослідження у статтях, які планував написати для деяких альтернативних і ліберальних «андеґраундних» газет — і все це через припущення, що цей експеримент ніщо інше, як підтримуваний владними структурами проект, щоб навчитися розбиратися з політичними дисидентами. І куди поділася його колишня хоробрість? І чому він раптом почав незв’язно висловлюватися?
Перед нами у цій кімнаті сидить пригнічений і засмучений молодий чоловік. В’язень 5704 дивиться лише під ноги, киваючи у відповідь на запитання комісії і не встановлюючи прямого зорового контакту.
«Так, я відмовився би від зароблених грошей, щоб отримати дострокове звільнення зараз, сер», — відповідає він настільки голосно, наскільки вдається зібрати сил. (За підрахунком поки що погодилися п’ять із шести в’язнів.)
Я дивуюся: як такий енергійний, пристрасний революційний дух, що так захоплював у цьому молодикові, міг повністю зникнути за такий короткий проміжок?
До слова, ми потім дізналися, що саме Пол (5704) так вжився у роль в’язня, що як перший крок свого плану втечі викрутив панель розетки зі стіни своїми довгими і твердими нігтями гітариста. Далі він використав цю панель, щоб зняти дверну ручку у своїй «камері». А ще використовував свої сильні нігті, щоб позначати відлік днів ув’язнення на стіні. Поки що там були зарубки поруч із позначками Пн / Вт / Ср / Чт.
ЗАГАДКОВИЙ І СИЛЬНИЙ В'ЯЗЕНЬ
Наступну заяву на дострокове звільнення подає ув’язнений Джеррі (5486). Він загадковіший, ніж будь-хто з попередніх. Він у піднесеному настрої, відчуваючи, що готовий спокійно впоратися з усім, що постане на шляху. Його фізична міць різко контрастує з худорлявістю в’язня 416 чи жилавістю Ґленна (3401). Звісно, складається враження, ніби він витримає всі два тижні без скарг. Проте у його висловлюваннях відчувається нещирість, і він не підтримав приятелів у біді. За декілька хвилин тут 5486-му вдається викликати таку саму відразу в Прескотта, як й іншим в’язням. Він прямо заявляє, що не бажає втратити зароблені кошти в обмін на дострокове звільнення.
Охоронці заявляють, що 5486-й не заслуговує на дострокове звільнення, бо «написання листів він перетворив на жарт і загалом не співпрацює з охоронцями». Коли його попросили пояснити свої дії, ув’язнений 5486 відповідає: «Я знав, що цей лист несправжній... він таким і не виглядав...».
Охоронець Арнетт, який до цього тихо спостерігав за процесом, не може не перервати: «Охоронці сказали тобі написати листа?». Номер 5486 ствердно відповідає, й Арнетт продовжує: «Хочеш сказати, що охоронці сказали тобі написати листа не від свого імені?».
Номер 5486 здає позиції: «Ну, може, я не так висловився...».
Та Арнетт не здається. Він зачитує свій звіт комісії: «Поведінка 5486-го поступово погіршувалася... Він став жартівником і блазнем».
«Тобі це все смішно?» — наполегливо запитує Карло.
«Усі [в кімнаті] усміхнулися. Я не усміхався, поки вони не почали», — захищається 5486-й.
Карло зловісно заявляє: «Усі, крім тебе, можуть усміхатися — вони ж удома ночуватимуть». Проте він все одно намагається не бути таким конфліктним, як учора, і ставить низку провокативних запитань: «Якби ти був на моєму місці, з наявними доказами, зі звітом працівників, що ти зробив би? Як вчинив би? Як діяв би? Що, думаєш, було би правильним для тебе?».
В’язень відповідає ухильно, не зачіпаючи прямо ці складні нюанси. Після ще декількох запитань від інших членів комісії роздратований Прескотт відпускає його: «Думаю, ми достатньо побачили, і ми знаємо, що робити. Не бачу сенсу витрачати час».
Ув’язнений дивується, що його так різко відпускають. Очевидно, він справив погане враження на тих, кого мав переконати підтримати його позицію — якщо вже не на цьому слуханні, то на наступному. Цього разу йому не вдалося діяти у своїх найкращих інтересах. Курт наказує одягнути йому наручники й мішок на голову і посадити на лавку в коридорі чекати закінчення розгляду наступної (і останньої) справи, а потім усіх відведуть у підвал, і в’язничне життя триватиме далі.
СЕРЖАНТ. ОПІР МАТЕРІАЛУ
Останній ув’язнений, який постає перед комісією, — це «Сержант», номер 2093, який, відповідно до типажу, сидить рівно на високому стільці: груди випнуті, голова відхилена назад, підборіддя підтягнуте — ідеальна військова постава, як я її уявляю. Він просить про дострокове звільнення, щоб отримати змогу використати свій час «продуктивніше», далі зазначає, що «виконував усі правила з першого дня». На відміну від своїх колег, 2093-й не хоче відмовлятися від оплати в обмін на дострокове звільнення.
«Якби я втратив зароблені гроші, це було б ще суттєвішим марнуванням часу, ніж уже є». Він додає, що така порівняно невисока платня майже не відшкодовує затрачений ним час.
Прескотт прискіпується до нього за те, що той не видається «щирим», що продумав усе наперед, що не є безпосереднім і що використовує слова, аби приховати свої справжні почуття. Сержант вибачається, що справив таке враження: він завжди говорить те, що має на увазі, і намагається чітко артикулювати те, що хоче донести. Це заспокоює Карло. Він запевняє, що комісія на чолі з ним самим розглядатиме його справу дуже серйозно, а потім хвалить за хорошу поведінку у в’язниці.
Перед закінченням розмови Карло запитує Сержанта, чому той не попросив дострокового звільнення, коли ця нагода надавалася всім в’язням першого разу. Той пояснює: «Я просив би дострокового звільнення першого разу, якби менше в’язнів подали заяву». Він відчував, що іншим арештантам важче
