ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Карло вдає, що «читає» справу ув’язненого з блокнота (все ще чистого), і зупиняється на тому місці, де буцімто з’ясував щось важливе: «Я тут бачу, що під час арешту ти дуже пручався і до тебе застосовували силу. Ти міг поранити когось з офіцерів або й гірше. Я дуже вражений твоїм прогресом і думаю, що ти починаєш визнавати незрілість своєї поведінки, нерозсудливість і відсутність уваги до інших людей. Ти перетворюєш людей на предмети — змушуєш їх почуватися об’єктами для твого використання. Ти маніпулюєш людьми! Виглядає, що все своє життя ти маніпулюєш людьми, усі звіти повідомляють про твою байдужість до закону та порядку. Періодично ти, напевно, не контролюєш свою поведінку. Чому ж ти вважаєш себе хорошим претендентом на дострокове звільнення? Що ти нам скажеш? Ми лише намагаємося тобі допомогти».
В’язень 1037 не готовий до такого персонального натиску. Він буркотить нерозбірливе пояснення про вміння відступити в ситуації, яка схиляє його до насильства. І продовжує про те, як цей досвід перебування у в’язниці допоміг йому: «Ну, я тепер бачу різні реакції людей на різні ситуації, як вони проявляють повагу до інших, наприклад, у розмовах зі співкамерниками, їхні різні реакції на однакові ситуації. У трьох змінах різні охоронці, як я зауважив, по-різному реагують у схожих ситуаціях».
Номер 1037 й далі з цікавістю порушує тему своєї «слабкості», особливо роль агітатора у повстанні в’язнів у понеділок. Він став абсолютно покірним: звинувачував себе у відкритій непокорі охоронцям і зовсім не критикував їхнє зловживання та постійні знущання. (Перед моїми очима — ідеальний приклад промитих мізків. Таке явище нагадує американських військовополонених у Корейській війні[102], які публічно зізнавалися своїм китайським утримувачам-комуністам у використанні біологічної зброї й інших порушеннях воєнних договорів.)
Раптово Прескотт перебиває обговорення слабкості в’язня наполегливим запитанням: «Вживаєш наркотики?».
Коли 1037-й відповідає заперечно, йому дозволяють далі вибачатися, доки знову не перебивають. Тепер Прескотт помічає чорний синець на руці в’язня і запитує, як той отримав його, такого великого. Хоча він, очевидно, з’явився після однієї з численних сутичок з охоронцями, ув’язнений 1037 заперечує появу синця унаслідок насильницького приборкання чи затягування до одиночної камери, навіть додаючи, що охоронці поводилися якнайласкавіше. Він вважає, що сам спричинив його появу непокорою наказам охоронців.
Карло подобається це «з моєї вини»: «Будеш хорошим хлопчиком, да?».
Номер 1037 каже, що думав би про дострокове звільнення, навіть якщо б це означало позбавлення зарплатні. (Це таки занадто не отримати тепер нічого, з огляду на те, через що йому довелося пройти.) Загалом він компетентно відповідає на запитання комісії, але його депресія просто ширяє темною хмарою над головою, як зазначить Прескотт після слухання. Цей стан свідомості в’язня схвилював його матір ще під час відвідин, і вона на це поскаржилася, коли прийшла до мене в кабінет суперінтенданта. Та номер 1037 намагався протриматися якнайдовше, щоб довести свою мужність, — можливо, своєму батькові? Він дає декілька цікавих відповідей про здобутий досвід у в’язниці, але здебільшого вони звучать поверхово і як вигадані для задоволення комісії.
СИМПАТИЧНОГО ХЛОПЦЯ ВІДКИДАЮТЬ
Останній у черзі — вродливий молодий в’язень Габбі (7258), чию заяву Курт читає з легкою зневагою:
Моя головна причина просити про дострокове звільнення полягає в тому, що скоро моя дівчина від’їжджає у відпустку.
Я хотів би довше побути з нею перед від’їздом, адже повернеться вона десь якраз, коли я від’їжджатиму до коледжу.
Якщо мене випустять через два повні тижні ув’язнення, то матиму лише півгодини на побачення з нею. Тут, при свідках і в присутності охоронця, ми не можемо попрощатися і поговорити, як нам хотілося би. Інша причина — я думаю, ви вже роздивилися мене, і я знаю, що не змінюся. Під “не змінюся” я маю на увазі порушення правил, встановлених для нас, в’язнів. Тобто дострокове звільнення зберегло би мій час і ваші видатки. Це правда, що я намагався втекти разом з колишнім співкамерником, 8612-м. Та посидівши без одягу в порожній камері, я знаю, що не повинен суперечити нашим охоронцям, і майже беззаперечно дотримуюся усіх правил. До того ж ви зауважите, що моя камера перебуває в найкращому стані у в’язниці.
Знову-таки рекомендації охоронця Арнетта розходяться з заявою в’язня. Свою загальну оцінку 7258-го як «бунтівного розумника» Арнетт доповнює цинічним засудом: «Він повинен залишитися тут до кінця терміну ув’язнення, поки не згниє, що не сталося би далі».
Охоронець Маркус оптимістичніший: «Мені подобається 7258-й. Як в’язень він задовільний, але не думаю, що у нього більше прав на дострокове звільнення, ніж в інших. Я впевнений, що досвід ув’язнення матиме позитивний вплив на його доволі некерований характер».
«Мені також подобається 7258-й — майже так, як 8612-й [Дейвид, наш шпигун], але не думаю, що він мусить отримати дострокове звільнення. Не буду заходити так далеко у своїх судженнях, як Арнетт, але дострокового звільнення не потрібно надавати», — пише Джон Лендрі.
Щойно з в’язня знімають мішок, його обличчя розпливається у звичній усмішці від вуха до вуха. Це так дратує Карло, що він накидається на ув’язненого зі словами: «По суті, це все для тебе хіханьки! Ти “бунтівний розумник”, як тут в звіті точно описано. Чи ти з тих, кому пофіг все в житті?»
Як тільки в’язень починає відповідати, Прескотт змінює курс і запитує про його освіту. «Я планую розпочати навчання восени в Ореґонському державному університеті». Прескотт повертається до інших членів комісії: «Ось що я скажу. Знаєте, надавати освіту певним особам — просто марнотратство. Декого не варто змушувати вступати до коледжу. Ці люди, певно, будуть щасливішими на роботі механіка чи аптекаря, — каже він і зневажливо махає в напрямку ув’язненого. — Тож, продовжимо. За що ти потрапив сюди?»
«Ні за що, сер, лише підписався на участь в експерименті».
Така перевірка реальності могла би загрожувати зривом усієї процедури, але не тоді, коли за стерном шкіпер Прескотт: «То ти, умнік, вважаєш, що це лише експеримент?». Він знову перебирає на себе керування, прикидаючись, наче переглядає досьє в’язня. Карло зазначає як само собою зрозуміле: «Ти брав участь у пограбуванні».
Повертається, щоб запитати в Курта Бенкса, було то пограбування першої чи другої категорії. Курт киває:
