Українська література » Наука, Освіта » ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Читаємо онлайн ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
найважливішим залишалося питання, як подолати почуття сорому, властиве їхній ролі принижених. Їм потрібно було утвердитися в почутті власної гідності, піднятися над обмеженнями накинутої ззовні ролі.

Проте Даґ (8612), якого одним із перших арештували і першим звільнили через погіршення психічного стану, все ще злився на мене, бо я створив ситуацію, де він утратив контроль над поведінкою і психікою. Він справді планував напасти з друзями на в’язницю, влаштувати бунт і звільнити в’язнів. Навіть розпочав підготовку — наступного дня після звільнення прийшов до Джордан-холу, проте через низку причин відмовився від цього задуму. Він був здивований, дізнавшись, як серйозно ми поставилися до плітки про його план звільнення. Ще приємніше йому було дізнатися, як багато ми — особливо я — зробили, аби підготуватися до відсічі.

Як і очікувалося, нещодавно звільнені в’язні нарікали на охоронців, відчуваючи, що ті в своєму творчому лиходійстві стосовно всіх чи стосовно окремих в’язнів вийшли далеко за межі власних ролей. Перші місця в хіт-параді лиходіїв посіли Гельманн, Арнетт і Барден, за ними йшли Ворниш і Керос, «зло» яких було не таким послідовним.

Так само швидко визначили й тих охоронців, кого вважалися «добрими», хто виказував в’язням дрібні знаки прихильності або не заходив так далеко у своїй ролі, аби забути, що в’язні — також люди. У цій категорії найбільше вирізнилися Джефф Лендрі та Маркус. Перший робив в’язням маленькі поступки, постійно дистанціював себе від агресивних дій інших членів нічної зміни і навіть припинив носити сонцезахисні окуляри й військову уніформу. Згодом він зізнався, що обмірковував можливість попроситися стати в’язнем, бо ненавидів бути частиною системи, що в такий жорстокий спосіб трактує людей.

Маркус не настільки перейнявся стражданнями ув’язнених, але ми дізналися про декілька випадків, коли на початку він дарував в’язням свіжі фрукти, аби урізноманітнити їхнє мізерне харчування. Коли начальник дорікнув йому, що той не проявляє достатньо активності на зміні, Маркус, лишаючись осторонь придушення бунту, почав кричати на в’язнів і навіть писати на них нищівні характеристики до комісії з умовно-дострокового звільнення. Між іншим, почерк у Маркуса гарний, майже каліграфічний, і він ним трішки хизувався, спростовуючи клопотання в’язнів про дострокове звільнення. Він любить активний відпочинок, довгі прогулянки, намети та йогу, тому особливо ненавидів проводити стільки часу в нашому підвалі.

Становище між «добрими» і «поганими» охоронцями зайняли ті, хто діяв суворо за правилами, виконував свою роботу, грав роль, караючи за порушення, але дуже рідко застосовуючи надмірне насильство. До таких належали Ворниш, резервні охоронці Морісон і Пітерс і часом молодший Лендрі. Проявлену Ворнишем на початку відчуженість і відстороненість від подій у Дворі можна пов’язати з його сором’язливістю. З його анкети випливає, що в нього «небагато близьких друзів».

Джон Лендрі виконував роль того, хто вагається: він іноді був жорстоким напарником Арнетта, обидва рази атакував бунтівних в’язнів вогнегасником, випускаючи холодний діоксид вуглецю. В інших випадках дотримувався «букви закону», і ув’язнені здебільшого зазначали у звітах, що він їм подобався. Джон, зрілий вісімнадцятирічний юнак, вирізнявся мужньою красою, прагнув стати письменником, був частим гостем каліфорнійських пляжів й активно залицявся до дівчат.

У Джеффа і Маркуса, «добрих охоронців», була спільна риса: вони ніколи не протистояли насильницьким діям «поганих» ані під час зміни у Дворі, ані під час приватних розмов у приміщенні для охорони, наскільки ми змогли це простежити. Потім ми поміркуємо, чи можна їхню пасивність вважати за прояв «зла бездіяльності».

Один із найпослідовніших бунтарів, Пол (5704), розказав про свою реакцію на оголошення про завершення експерименту:

Коли нам сказали, що експеримент завершено, на мене нахлинуло відчуття полегшення й меланхолії. Я справді зрадів, що дослідження завершилося, але був би щасливішим, якби воно тривало два тижні. Гроші — єдина причина, чому я брав у ньому участь. Проте мене переповнювала радість вийти переможцем, і я весь час усміхався, аж поки не дістався Берклі. Провівши там кілька годин, я все забув і нікому не розповів про експеримент[144].

Пригадуєте, серед усіх в’язнів саме Пол пишався, що став головою комісії з розгляду скарг арештантів, і саме він планував написати кілька статей про експеримент для «андеґраундних» газет у Берклі. У них викривалося б, як за державні кошти досліджують способи контролю студентів-інакодумців. Ці плани Пол також цілком забув — він так цього й не зробив.

ЗГІРЧЕННЯ КОЛИШНІХ ОХОРОНЦІВ

Дебрифінг колишніх охоронців, що проводився упродовж наступної години, виглядав інакше. «Хороші охоронці», як їх назвали ув’язнені, теж раділи, але більшість була невдоволена передчасним завершенням експерименту. Декого захопила думка про «легкі» гроші, які вони очікували отримати за наступний тиждень, бо вже повністю контролювали ситуацію. (Вони проігнорували довготривалу проблему з голодуванням Клея (416) і те, що «Сержант» почав отримувати моральну перевагу над Гельманном.) Одні були готовими відкрито попросити вибачення за надуживання, інші виправдовували свої дії тим, що чинили правильно, роблячи лише потрібні для виконання своєї ролі кроки. Найважче мені було допомогти їм зрозуміти, що якщо вони змусили інших страждати, то повинні відчувати провину, попри їхнє розуміння виконуваної ними ролі. Я визнав і власну величезну провину: я замало втручався, і в такий спосіб неявно дозволяв дійти до допущених охоронцями крайнощів. Якби вертикаль влади працювала краще, зловживань можна було б уникнути.

Більшість охоронців з легкістю зазначили, що бунт на другий день став поворотною подією у їхньому сприйнятті ув’язнених: ті раптом виявилися «небезпечними», і повстання потрібно було придушити. Охоронців обурювало, що під час бунту в’язні їх обзивали і матюкали. Це вони розцінили як приниження, що потребувало відплати.

Важким моментом під час дебрифінгу також стали пояснення охоронцями своїх дій. Було складно відокремлювати справжні причини від виправдань чи відмазок щодо зловживання, ворожої і навіть садистської поведінки. Для наглядачів завершення експерименту також означало кінець задоволення, яке вони отримували від нововідкритої для себе влади. Як зазначив Барден у щоденнику, «коли Філ оголосив про завершення експерименту, я зрадів, але водночас був вражений, що дехто з охоронців розчарувався — почасти через зменшення винагороди, а почасти й через кінець доброї забави»[145].

ПІДСУМКОВА ЗУСТРІЧ ДВОХ ТАБОРІВ

На третю годину дебрифінгу лабораторію заповнив нервовий сміх. Коли колишні в’язні ввійшли й побачили колишніх тюремників у звичайній одежі, то ледве їх упізнали. Без уніформи, номерів, особливих аксесуарів вони настільки походили один на одного, що навіть мені, призвичаєному до в’язничного вигляду, важко було їх розрізнити. (Не забувайте, що в 1971 році модним вважалося довге волосся, тож у студентів з обох категорій здебільшого були волосся по плечі й довгі бакенбарди,

Відгуки про книгу ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: