ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Поведінка в'язнів і наглядачів
СХЕМА 10[174]
Попервах в’язні чинили опір наглядачам — особливо в перші дні, а також пізніше, коли Клей (416) почав голодування. В’язні, як правило, викорис товували позитивні характеристики інших, запитували про них, надава ли один одному інформацію, і рідко коли їхня поведінка стосовно інших була негативною, на відміну від наглядачів, для яких така поведінка була звичною справою. Повторюсь, що так було тільки на початках експери менту. З іншого боку, протягом цих шести днів найбільш нетиповою по ведінкою була індивідуалізація інших та допомога іншим. Допомогу за фіксовано лише один раз поміж двома в’язнями.
Відеозаписи ще раз кількісно підкреслюють те, що ми спостерігали протягом усього експерименту: дратівливість наглядачів щодо в’язнів постійно наростала. Якщо порівняти два перші випадки взаємодії між в’язнем і наглядачем і два останні випадки, то ми помітимо, що за той самий проміжок часу на початку експерименту не було виявлено деіндивідуалізації, але це траплялося в середньому 5,4 раза наприкінці. Точно так само на початку експерименту наглядачі ображали в’язнів у середньому 0,3 раза, тоді як в останній день за той самий проміжок часу це трапилося 5,7 раза.
В’язні з кожним днем усе менше і менше проявляли ініціативу. Поведінкова активність знизилася за всіма категоріями протягом цього часу. Арештанти щодня ставали пасивнішими.
Аналіз відео також чітко показав, що нічна зміна «Джона Вейна» була для в’язнів важчою, ніж дві інші. Поведінка наглядачів цієї зміни була грубою та жорстокою і значно відрізнялася такими особливостями: віддавання більшої кількості наказів (у середньому 9,3 раза, коли в інших наглядачів за цей самий проміжок часу показник становив 4,0), частота образ в’язнів більш ніж удвічі різнилася з іншими змінами (5,2 і 2,3 відповідно). Крім того, зміна Гельманна частіше вдавалася до жорстоких покарань. У цьому аналізі не зареєстровано більш витонченої вербальної агресії Арнетта.
Аналіз аудіозаписів. Час до часу ми вели прихований аудіозапис розмов між в’язнями й наглядачами, а також між в’язнями в їхніх камерах. Для окреслення характеру вербальної поведінки ми створили дев’ять категорій аналізу. Класифікацію за цими категоріями знову ж таки проводили незалежні експерти, які доти не мали стосунку до дослідження.
Крім уже згаданих категорій постановки запитань, надання інформації та командування, було додано такі категорії, як критицизм, позитивне / негативне ставлення до ситуації, позитивна / негативна самооцінка, індивідуалізація / деіндивідуалізація, прагнення продовжувати експеримент / припинити його достроково, наміри в майбутньому поводитися позитивно або негативно.
Ми були здивовані, відкривши те, що більшість наглядачів негативно оцінювали ситуацію і мали низьке почуття власної гідності, мало чим відрізняючись від в’язнів. Фактично, «добрий наглядач» Джефф Лендрі виявив найнижчу самооцінку (навіть порівняно з в’язнями) і більше песимізму, ніж усі інші учасники, крім Даґа (8612). Наші інтерв’ю з в’язнями показали, що вони загалом негативно налаштовані, у них низька самооцінка, самоповага й негативні наміри (перш за все намір бути агресивними та загальний негативний погляд на ситуацію).
Ці інтерв’ю показали різницю впливу ситуації на емоції тих, хто протримався весь експеримент, і тих, хто покинув його раніше. Ми порівняли середні значення негативного погляду на ситуацію, негативних емоцій, негативної самооцінки та намірів бути агресивними в цих двох групах. В’язні, які були звільнені раніше, показали більше негативних очікувань, емоцій, негативної самооцінки та в чотири рази вищий рівень агресії, ніж ті, хто залишився до кінця експерименту. Ці цікаві тенденції близькі до статистичної значущості.
Таємне спостереження за тюремними камерами дало нам змогу дізнатися, про що розмовляли між собою в’язні в вільний від перекличок час, під час виконання чорної роботи та інших подій. Не забувайте, що троє співмешканців у кожній камері на початку експерименту не були знайомими між собою. Тому камери були єдиними місцями усамітнення, де вони могли коротко поговорити, позаяк у публічних місцях розмови було заборонено. Ми припускали, що вони намагатимуться знайти спільну мову, бо ж мусили жити разом у цих тісних приміщеннях протягом двох тижнів. Ми сподівалися почути розмови про їхнє навчання в коледжі, спеціальність, дівчат, улюблені спортивні команди, музичні смаки, зацікавлення, про те, чим вони займуться до кінця літа, коли експеримент закінчиться, або, можливо, що вони зробили б із заробленими грошима.
Нічого подібного! Майже нічого, з того, що я перелічив, не було згадано. 90% розмов стосувалися в’язниці. І лише 10% були пов’язаними з їхнім життям, а не з експериментом. В’язні зосереджувалися на їжі, домаганнях наглядачів, створенні комісії, обдумуванні плану втечі, відвідинах і поведінці в’язнів з інших камер. Коли у них була можливість хоча б на короткий час відсторонитися від наказів наглядачів, вийти за межі своєї ролі й стати собою, вони цього не робили. Їхня роль переважала над тим, ким вони були насправді. Тюремне середовище вплинуло на учасників експерименту; вони цілком занурилися в турботи цього короткого проміжку часу. Для них уже не важило, чи спостерігають за ними, чи ні.
Усе, що в’язні знали один про одного, ґрунтувалося на їхніх спостереженнях за поведінкою під час експерименту. Вони не мали можливості скласти думку про людину на основі її розповідей про минуле чи очікувань від майбутнього. Вони просто не спілкувались. А позаяк ув’язнені мали змогу проявити себе хіба що під час перекличок та інших «тюремних» справ, то враження їхні були здебільшого негативні. Ці спостереження були єдиним, на чому базувалися їхні уявлення про інших учасників експерименту. Ці негативні образи підкріплювалися також станом в’язнів, які були повністю заглиблені в довколишню ситуацію. Упоратися з негативними ситуаціями людям вдається, коли вони відмежовують теперішнє, уявляючи світле майбутнє та пригадуючи щось приємне з минулого.
Добровільне ототожнення себе зі свідомістю в’язня мало ще гірші наслідки: в’язні почали сприймати себе так, як їх сприймали охоронці. Половину з зафіксованих випадків спілкування між в’язнями можна класифікувати як дві категорії: відсутність підтримки та відсутність співпраці. Більше того, під час експерименту в’язні давали один одному оцінку, і 85% цих оцінок були негативними та осудливими. Важливою є також статистика, яка показує, що в’язні спілкувалися на теми, не дотичні до в’язниці, лише в одному випадку зі ста, а позитивну чи хоча б нейтральну оцінку один одному вони давали в п’яти випадках зі ста. Це означає, що така поведінка є «справжньою», і її не можна списати на випадкові зміни настрою, пов’язані з особистими темами розмов, бо в’язні не спілкувалися про