ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Деякі правила є необхідними для ефективного координування соціальної поведінки, наприклад, коли аудиторія слухає доповідача, водії зупиняються на червоне світло, а люди не проходять поза чергою. Проте багато правил є лише прикриттям для панування тих, хто їх придумує або на кого покладена функція стежити за їх виконанням. Звісно, є останнє правило, як і в правилах Стенфордського в’язничного експерименту, яке завжди передбачає покарання за порушення інших правил. Із цієї причини повинна бути якась особа чи орган готові та спроможні управляти таким процесом покарання, і то бажано публічно, щоби було би чинником стримування для потенційних порушників правил. У репертуарі коміка Ленні Брюса є смішний номер: він описує розробку правил, які обумовлюють, хто може та хто не може кидати гівно через паркан сусіда на його земельну ділянку. Комік описав створення поліції, функцією якої є нагляд за дотриманням правила «ніякого гівна в моєму дворі». Правила та люди, що стежать за їх дотриманням, є невилучними складниками ситуативної влади. Проте саме Система наймає поліцію і створює тюрми для засуджених порушників правил.

КОЛИ РОЛІ СТАЮТЬ РЕАЛЬНІСТЮ

Якщо вже ти вдягаєш уніформу і тобі дають роль — тобто роботу, — і кажуть, що «твоя робота — тримати цих людей у шорах», то, безперечно, ти вже не такий, яким ти є в звичному одязі та в іншій ролі. Ти справді стаєш іншою людиною, коли вдягаєш уніформу кольору хакі й дзеркальні окуляри, береш до рук поліцейський кийок і граєш свою роль. Це твій образ, і ти дієш відповідно, коли в нього входиш.

НАГЛЯДАЧ ГЕЛЬМАНН

Коли актори вживаються в роль вигаданих персонажів, вони повинні виконувати ролі, які є відмінними від їхної особистої ідентичності. Вони вчаться говорити, ходити, їсти і навіть думати й відчувати так, як цього вимагає роль, яку вони грають. Їхня професійна підготовка дає їм можливість зберігати відстань між роллю і власною особистістю, щоби тримати своє «я» на задньому плані під час виконання ролі, яка може кардинально відрізнятись від того, ким вони є насправді. Проте бувають періоди, коли навіть у досвідчених професіоналів розмиваються ці кордони і «ролі беруть верх», навіть коли завісу опущено і світло камер вимкнуто. Глибина ролі поглинає їх і виходить за рамки сцени, щоб управляти їхнім закулісним життям. Глядачі більше не важливі, адже роль заполонила розум актора.

Чудовий приклад такого ефекту, коли роль стає «надто реальною», можна було побачити в британському телешоу «Садиба едвардіанської епохи». У цьому реаліті-шоу брали участь 19 людей, яких було обрано з 8000 кандидатів. Від чоловіка, якого обрали на роль головного шафаря, відповідального за прислугу, очікували дотримання жорстких ієрархічних правил того часу, він був сам наляканий легкістю, з якою став начальником-диктатором. Цей 65-річний архітектор не був готовий до того, що так легко вживеться в роль, яка дасть йому змогу практикувати необмежену владу над слугами, що він ними керував: «Раптово ти розумієш, що тобі не потрібно говорити. Все, що мені було потрібно, — підняти палець угору, і вони замовкали. І це жахлива думка — вона лякає». Молода жінка, яка виконувала роль покоївки, а в реальному житті була працівником туристичної компанії, почала почуватися невидимкою. Жінка описувала, як вона та інші швидко адаптувались до своїх ролей слуг: «Спочатку я була здивована, а потім налякана тим, як нас розчавили. Ми швидко вивчили, що ти не можеш заперечувати, ти почуваєшся підпорядкованим»[186].

Зазвичай ролі прив’язані до конкретних ситуацій, роботи, обов’язків, як-от: професор, швейцар, таксист, міністр, соціальний працівник чи порноактор. Ми граємо ролі, коли потрапляємо в певні ситуації, — вдома, в школі, в церкві, на заводі чи на сцені. Людина припиняє грати роль, коли повертається до іншого «нормального» життя. Проте деякі ролі підступні — не просто сценарії, за якими ми граємо час від часу, а те, що стає нашою сутністю більшість часу. Вони приживаються в нас, навіть якщо на початку ми розцінювали їх як штучні, тимчасові та ситуативні. Ми стаємо батьком, матір’ю, сином, донькою, сусідом, начальником, працівником, помічником, цілителем, повією, солдатом, жебраком, злодієм і т. ін.

Проблема ще більше ускладнюється тим, що всі ми маємо грати кілька ролей, з яких певні можуть конфліктувати між собою, а декотрі можуть бути викликом для наших усталених цінностей і переконань. Так само і Стенфордський в’язничний експеримент розпочався «лише виконуванням ролей», але нездатність відрізнити роль від реальної особистості може мати глибокий вплив, особливо коли рольова поведінка нагороджується. «Клоун у класі» привертає до себе увагу, яку йому не вдається отримати, проявляючи свої таланти в навчанні, але потім уже ніхто не сприймає його всерйоз. Навіть сором’язливість може бути роллю, яку спочатку виконують, щоби уникнути некомфортних соціальних контактів і незручних ситуацій, і коли роль практикується часто, її виконавець справді перетворюється на сором’язливу людину.

Роль може створювати не лише дискомфорт. Якщо дати їй волю, люди можуть почати робити жахливі речі, тому що роль встановлює жорсткі рамки поведінки, визначаючи, що доречно робити, чого від тебе очікують і що за певних обставин винагороджується. Така жорсткість ролі нівелює наші традиційні цінності та мораль, якими ми керуємося в «нормальному» стані. Захисний механізм роздільного мислення допомагає «розсортувати» різні погляди так, щоб вони не перетиналися. Так, добрий чоловік може бути зрадником, непорочний священик — гомосексуалом, а добродушний фермер — безсердечним рабовласником. Ми повинні прийняти той факт, що ролі змінюють наше бачення світу, притому іноді на гірше, а іноді на краще. Наприклад, роль учителя чи медсестри заохочує нас жертвувати собою заради студентів чи пацієнтів.

ЗМІНА РОЛІ: ВІД ЦІЛИТЕЛЯ ДО ВБИВЦІ

Найгіршим прикладом в історії були нацистські лікарі СС, які були призначені на роль тих, хто відбирав ув’язнених концентраційних таборів для знищення чи для «експериментів». Вони були змушені змінити звичну їм роль цілителів на нову роль — помічників у вбивствах, які виправдовувалися груповою згодою щодо того, що така поведінка злочинців була необхідною для загального блага. Усе це призвело до формування у цих лікарів кількох сильних психологічних захисних реакцій, які дали змогу втекти від реальності — співучасті у масових убивствах євреїв. І знову ми повертаємося до детального викладу цих процесів соціального психіатра Роберта Джея Ліфтона:

Коли з’являвся новий лікар і з самого початку був наляканий побаченим, він запитував: “Як усі ці речі можуть тут відбуватися”? І потім слідувало щось на кшталт загальної відповіді... що все ставила на свої місця. Що краще для нього [в’язня] —