Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Розмірковуючи, Віктор раптом подумав, що навряд чи кому-небудь спало на думку ставити підвісні стелі в їхньому будинку. А значить, просто хтось із цієї фірми тут живе. Може, водій.

Із під’їзду вийшли двоє акуратно вдягнених хлопців, пройшли до мікроавтобуса. Через кілька хвилин він зник із очей, завернувши за ріг будинку.

Увечері подзвонив Георгій.

– Тебе засмутити? – досить бадьорим голосом запитав він.

– Давай.

– Ти ж у Париж хотів? Тепер не поїдеш. Більше ні до кого.

– Як ні до кого?

– Помічник військового аташе пан Килимник Богові душу віддав. Викинувся з горішнього поверху українського посольства вниз головою. Притому у двір, а не на вулицю – видно, не хотів посольство компрометувати.

– Треба було туди летіти, а не під штабом три дні стирчати, – з прикрістю мовив у трубку Віктор.

– Ну, – зітхнув Георгій. – Якби ти не стирчав під штабом, його б і не викинули. Але все, що трапляється, – на краще. При зустрічі я тобі детально поясню, що сталося.

– Коли зустрінемося? – запитав Віктор.

– Тобі ж завтра зніматимуть гіпс?

– Так, о третій.

– Ну от після третьої я тобі й подзвоню.

Наступного дня о пів на третю прийшла машина з госпіталю й забрала Віктора. Його, наче він іще не ходив, прийняли з машини просто на каталку. Потім на ліфті на третій поверх. Привезли, переклали на ліжко.

У палаті всі ліжка були відокремлені одне від одного білими непрозорими завісами, мабуть, із запраних та перекрохмалених простирадел. І на кожній ліловіла інвентарна печатка.

Прийшла жінка-лікар у білому халаті. Підкотила до ліжка хромований столик на коліщатках. На ньому лежали якісь інструменти. Віктор хотів було підвести голову і розглянути її інструментарій.

– Лежіть спокійно! – наказала вона.

Механічні звуки від ноги тривали хвилин п’ять. У якийсь момент Віктор відчув, як колишня зламана нога полегшала, і йому захотілось її підняти.

– Полежте тепер хвилин десять без рухів, я повернуся, – сказала лікар.

Скрипнули двері, й Віктор залишився в тиші палати.

– Ну що, з одужанням! – пролунав із-за білої ширми-завіси знайомий голос. – Нога вже не болить?

– Майже.

– Чудово. Тоді вітаю з поверненням до лав. Тепер слухай. Поки ти стежив за дверима до штабу, ми підкинули фотографії, які ти привіз, одному генералові – його кабінет якраз на другому поверсі над дверима. Так, щоб він міг одночасно і їх розглядати, і тебе через віконце бачити.

Ефект вийшов той, що треба. Сталеві генеральські нерви не витримали. Він зробив відразу три помилки, якими практично визнав себе винним. Наказав відправити на тебе МАЗ, дав команду позбутися Килимника і – найбезглуздіше – в паніці поспішив зустрітися зі своїми спільниками. Думаю, що і він найближчим часом випаде з вікна свого другого поверху та розіб’ється насмерть – у тому разі, якщо його спільники не такі безглузді, яким виявився він. Розумієш, у цих військових тільки один козир у таких ситуаціях – дисципліна. Ходити навшпиньки вони не вміють, в шахи вони не грають – все більше в преферанс.

– Тепер відомо, хто спільники? – запитав Віктор.

– Так, – відповів Георгій. – Відомо. Але до них нам не добратися. Принаймні зараз. Вони занадто високо, та і сам генерал, схоже, є скоріше довіреним виконавцем, аніж стратегом у цій справі. А справа набуває державного значення. Може, навіть сам президент розраховував на ці гроші…

– Які гроші? – здивувався Віктор.

– Гаразд! Давай поки що про твої плани поговоримо. Думаю, що тобі потрібно готуватися до тривалого відрядження. Спочатку в Саратов, потім далі.

– А навіщо в Саратов?

– Зустрітися з дружиною четвертого. Може, дізнаєшся більше про нього на випадок, якщо він іще живий. Хороший чоловік має якось повідомляти дружину про свої справи, особливо якщо він у «відрядженні».

Віктор замислився. Те, що він уже знав від Рефата, могло цілком бути максимумом можливої інформації з Саратова. А значить, поїздка в Саратов узагалі була не потрібна. Хіба що для того, щоб приховати Рефата як джерело інформації. Але останні події насторожували, і від’їжджати звідси, залишати Іру і Яночку самих було небезпечно. Але ж Георгій щойно згадав, що після Саратова потрібно буде їхати далі!

– А потім що? – запитав Віктор. – Після Саратова?

– Залежно від того, що привезеш. Бачиш, з’їздив у Лондон, і справи відразу набули ваги. Тобі потрібно частіше їздити.

– У Париж я вже запізнився, – видихнув Віктор.

– Чому? Ще потрапиш! Хтось же там залишився з наших майбутніх клієнтів. Знати б хто! Гаразд. Зараз лікар прийде. Поки що виконуватимеш її вказівки, а я завтра передзвоню.

І точно. Як тільки Георгій замовк, двері в палату відчинились, і увійшла лікар.

– Ну як? – запитала, підійшовши до узголів’я ліжка.

– Нормально. Не болить.

– Тоді підводьтеся.

Віктор усівся на ліжку. Опустив ноги на підлогу. Нога, з якої зняли гіпс, усе ще здавалася легшою за здорову.

– Вас відвезуть додому. Починайте розробляти ногу, але обережно. Ось вам вправи, – вона передала два аркуші з одксереним текстом і малюнками, що ілюстрували вправи. – Ходити поки що краще з милицею або ціпком. Навантаження додавати поступово – там усе написано!

Подякувавши лікареві, Віктор, підіпхнувши під пахву милицю, дійшов до ліфта. Ліфтерка, громіздка літня жінка теж у білому халаті, натиснула на кнопку, і важкий госпітальний ліфт поповз униз.

Вже приїхавши додому і всівшись на кухні, Віктор захвилювався. Ситуація з очікуваною поїздкою до Саратова здавалась абсолютно ідіотською. Можна було, звичайно, порадитися з Рефатом, але тоді виходило, що його, Віктора, рішення залежало не від прямого начальства, а від колеги у справі, чию присутність у цій справі Віктор ретельно приховував. Ситуацію інакше, як делікатною, назвати було складно.

А на місто, посипане снігом, опускався ранній вечір. За вікном безхмарне небо набиралося синяви.

Віктор виглянув у вікно, подивився вниз і побачив біля будинку той же вантажний мікроавтобус. Згадав напис на його боці: «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі».

Згадав знову стелю свого кабінету. Згадав Мишка Занозіна. Узяв із підвіконня мобільник і набрав номер чергового райвідділу.

– Старший лейтенант Катко слухає! – пролунав чіткий голос.

Віктор відрекомендувався. Запитав про Занозіна.

– Йому краще, – сказав черговий. – Щур говорив, що Мишко просив пива принести. Значить, у порядку.

– Це добре, – видихнув у трубку Віктор.

67

У Люксембурзі, покружлявши по вузьких вуличках старого міста і проїхавши по довгому червоному мосту над несподіваною прірвою, по дну якої текла річка, Уллі зупинила лімузин у тупику біля якоїсь сірої, брудної огорожі. Щось «сказала» руками Сергію.

Він замислився. Зітхнув.

– Вона має рацію, – сказав Нікові, ледве повернувши голову.

– Ти про що?

– Машину треба десь тут залишити. Не