Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Викачаємо, – впевнено мовив Сахно й сам собі кивнув. – Я тобі п’ятдесят дам, мінус витрати. І можеш ушиватися куди хочеш!

– А ти куди поїдеш? – запитав Нік.

– А ми… є одне місце… Випити б… Та не можна. Я, поки не отримаємо бабло, зав’язав!..

Уже наближаючись до машини, Сахно раптом зупинив їх жестом руки. Біля їхнього лімузина копошилися двоє хлопців.

Сахно, показавши жестом залишатися на місці, прокрався на зігнутих уперед. Потім озирнувся, і Нік побачив у його очах лють.

Через хвилину біля машини виникла метушня. Нік і Уллі кинулися туди. Коли підскочили, побачили, як Сахно несамовито лупцює високого хлопця. Поряд на асфальті лежать витягнуті з машини магнітофон і сумки. Скло задніх дверець розбите.

– Досить! – сказав Нік, бачачи, що хлопець уже не рухається. Але Сахно, зціпивши зуби, продовжував буцати його ногою. Уллі стояла і спокійно спостерігала за тим, що відбувається. У її очах Нік, навпаки, побачив захват. Нарешті Сахно зупинився – мабуть, просто втомився.

Відчинив двері, закинув речі назад. Потім кивком підкликав Ніка.

– Допоможи! – сказав він, показуючи на хлопця, що лежав непритомний. – Другий утік!

Сахно взяв хлопця за ноги. Нік, не зовсім розуміючи, навіщо вони це роблять, підхопив лежачого попід пахви.

– Давай його в машину! – скомандував Сергій.

– Навіщо?

– Хлопець для биття завжди згодиться!

«Хлопця для биття» заштовхали на подіум для труни, обклавши з боків речами. Він тепер лежав на животі, руки витягнуті вздовж тіла.

– Я йому, суці, покажу, як у похоронний лімузин вламуватися! – кинув Сахно, з силою гримнувши задніми дверцями.

Уллі сіла за кермо, а Сахно і Нік зайняли пасажирське сидіння.

– А де Ніна? – запитав раптом Сахно.

Нік розгубився. Він згадав, що всю дорогу тримав черепаху на колінах, але де вона тепер? Подивився під ноги, понишпорив рукою під сидінням. Там її і знайшли.

Тепер вона лежала на колінах у Сахна, і він, дивлячись у лобове скло, гладив її панцир рукою.

Вони виїхали з міста. Дорога, така сама, якою вони в’їхали в Льєж, тепер піднімалася вгору, немов рівна вузька просіка в густому сосновому лісі. Машин на шосе було мало. Промайнула велика табличка з написом.

– Що там було? – запитав Сахно.

– «Рут де солей». Арденни, – відповів Нік.

– Що?

– Сонячне шосе – так дорога називається.

А Сонячне шосе тим часом піднімалося все вище й вище, і повітря ставало немов густішим од холоду. І сидіти їм удвох на одному сидінні було тепер тісніше через чорні дуті куртки. Зате було тепло.

Нік поглядав у дзеркальце заднього огляду на плексигласову прозору перегородку, за якою було видно спину хлопця, що лежав ниць.

Навіщо вони потягнули його з собою? Нік зітхнув. Душевна стомленість починала перемагати вранішній заряд фізичної бадьорості.

Він скосив погляд на Сергія, на черепаху, що сховалась усередині свого панцира, на праву руку Сахна, якою він безупинно гладив цей панцир, мовби той сам по собі був здатен сприйняти або навіть відреагувати на людську ласку. Та й чи була це взагалі ласка? Чого він причепився до цієї черепахи і тепер тягнув її з собою, як тягнув із собою побитого хлопця, що намагався «почистити» їхню машину? Ну побив би та й кинув. Це було б зрозуміло – той заслужив. Але тягнути його з собою?

Нік іще раз глянув у дзеркальце і помітив, що хлопець, який лежав на подіумі для труни, заворушився.

66

Після майже безсонної ночі – засинати на спині було все важче й важче – настав ранок. І тільки втома врешті-решт здолала Віктора. Крізь неміцний сон, скоріше, навіть не сон, а дрімоту, він чув усі вранішні шуми квартири. Кроки дружини, смішне бурмотіння доньки. Навіть рух дверей, що відчиняються і зачиняються, був чутний, незважаючи на те, що Іра старалась ходити повз його канапу навшпиньки і двері відчиняла обережно.

Коли дружина з Яночкою зачинилися на кухні, у квартирі настала тиша. І тривала вона, можливо, з півгодини, поки не подзвонили в двері. Цей дзвінок не розбудив Віктора повністю, але немов витягнув його зі сну на поверхню. Він почув голос дружини і чийсь інший голос, здається, чоловічий. Слів розібрати було неможливо, та до того ж ці голоси разом із дверним дзвінком могли й наснитися.

Через кілька хвилин знову все стихло. Віктор спробував перевернутися набік, забувши, що важка, закута в гіпс нога однаково не дозволить йому це зробити. Це був якийсь неусвідомлений рух, мовби тіло само хотіло змінити позу. Не вдалося.

Коли Віктор розплющив очі, годинник на стіні показував полудень. Піднявши з підлоги милицю, він прошкандибав на кухню.

За вікном світило білясте сонце. На вузенькому залізному карнизі за вікном іскрився сніг.

– Іро! – покликав Віктор.

Замість відповіді почув кроки. Дружина зайшла на кухню босоніж, у спортивному костюмі.

– Хтось приходив уранці?

– Так, якийсь хлопець. Пропонував дешевий ремонт… Я сказала, що не треба. Ще говорив, що може додаткову антену поставити для телевізора, щоб якість була краща…

– Ти йому відчинила двері?

– Але ти ж удома! Та й він в усі квартири на майданчику дзвонив.

Помітивши на обличчі чоловіка вираз невдоволення, Іра знизала плечима.

– Сідай! Кави хочеш?

Віктор кивнув.

Іра зробила каву і собі. Сіла за стіл навпроти.

– А що Яночка робить? – запитав Віктор.

– Ляльковий будиночок прибирає…

– Ти знаєш, – знехотя почав Віктор, – не відчиняй більше нікому… Я гадаю, що аварія була невипадковою…

– Тебе хотіли вбити? – злякалась Іра.

– Не знаю… є підозра… Не хвилюйся. Головне – будь обережнішою!

Допивши каву, дружина пішла з кухні, а Віктор виглянув у вікно. Погода стояла чудова. Захотілося вийти прогулятись або просто посидіти під будинком.

Іра допомогла натягнути на загіпсовану ногу спортивні вовняні штани. Надівши куртку, він із милицею під пахвою вийшов і викликав ліфт.

Уже на вулиці відчув слабкий біль у нозі, але не надав йому значення.

Дійсно, нога скоріше нила, ніж боліла.

Пройшовся навколо будинку. Сів на лаву біля входу в під’їзд. Огледівся. Погляд його зупинився на мікроавтобусі, що стояв метрів за двадцять від будинку. Це був вантажний мікроавтобус. «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі», – прочитав Віктор напис на його боці. У кабіні нікого не було.

Подумав про стелю у своєму кабінеті та і в усьому райвідділі. Ось де не завадило б установити такі стелі, щоб стара штукатурка не сипалася, та й тріщин щоб було не видно. Але ж це, напевно, дорого! Хоча там у них стелі високі, метрів чотири – навіть із підвісними залишилося б три вісімдесят! Практично непомітно. Це тут, у нових квартирах,