Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Тихо! – просичав йому Сахно.

Потім узяв із ліжка ковдру і накрив пов’язаного хазяїна з головою.

– Ходімо! – кивнув Нікові.

На вулиці світало. Знову сипався з неба сніг, тільки тепер він був дрібний.

64

Минуло три дні, а Віктор уже страшенно нудився. Його дратувала Іра, що не приховувала своєї радості внаслідок його тривалого та безвихідного перебування вдома.

– Частіше б ти ноги ламав! – пожартувала вона, але Вікторові її жарт не сподобався.

Вона подалася по магазинах, залишивши Віктора гратися з Яночкою. І тепер Яна вкладала ляльку Марійку в іграшкове ліжко, час від часу з цікавістю поглядаючи на тата з поламаною ногою, що сидів поруч на канапі.

Спостереження за донечкою відволікало Віктора від докучливих думок про його вимушену бездіяльність.

– Ковдра впала! – кивнув Віктор на іграшкове ліжечко. Яночка обернулася, простежила за поглядом тата і поправила ковдру на ляльці, що «засинала».

Іра повернулася через годину. Насамперед зайшла на кухню й вивантажила продукти.

Потім заглянула в кімнату – все ще в плащі.

– Я тобі газети купила! – сказала лагідно.

Віктор підвівся, на милицях пройшов до дверей.

– Кави хочеш? – запитала Іра, чіпляючи плащ на гачок вішалки.

– Давай!

У газетах Віктор нічого цікавого не знайшов і кинув їх на канапу, вирішивши, що ввечері на кухні прогляне уважніше.

Коли стемніло, й Іра понесла Яночку, що капризувала перед сном, у спальню, Віктор усівся на кухні на своє улюблене місце. Поставив чайник, розгорнув на столі газету «Факти» і почав у очікуванні чаю читати.

Раптом у двері подзвонили. Здивований Віктор кинув погляд на настінний годинник – пів на дев’яту. На вулиці вже темно, але, звичайно, це ще не пізній вечір.

Пошкутильгавши до дверей, Віктор припав до вічка й побачив на сходовому майданчику хлопця в короткій шкіряній куртці, що переминався з ноги на ногу.

Віктор затамував подих. Цей візит здався йому підозрілим.

Хлопець подивився на годинник, знизав плечима і розвернувся, щоб іти до ліфта.

– Ви до кого? – голосно запитав Віктор, не відчиняючи дверей.

– Кур’єрська пошта. На вашу адресу пакет із Москви, – відповів хлопець.

Віктор прочинив двері.

У пакеті виявився віддрукований лист од Рефата і ксерокопія якогось іншого, рукописного листа.

«Наш четвертий друг, – повідомляв Рефат, – опинився в Ойскірхені – маленькому містечку недалеко від Кельна. Він прислав листа дружині й синові. Щоправда, у листа дуже дивний вигляд, що вимагає якогось пояснення. Схоже, лист разом із конвертом потрапив у грязюку, після чого його відмивали, сушили і гладили. Посилаю ксерокси листа й конверта. Мені здається, що наш друг хотів його відправити ще за життя, але його зупинили. А потім, аби створити враження, що він іще живий, листа відмили, «привели в порядок» і відправили. Якщо це так, то їхні дії мають дуже непрофесійний вигляд. Є про що подумати».

Пробігши очима дивний короткий лист від Миколи Ценського дружині й синові, Віктор розглянув ксерокс конверта, на якому по діагоналі стояв велика печатка пошти: «Отримано в пошкодженому вигляді».

Дістав фото двох утікачів, подивився на Миколу Ценського. Подивився пильно і зітхнув. Віктору стало жаль цього чоловіка. Здалося, що із рядків його листа ним самим спеціально вийнято душу, разом із деталями, які могли б щось пояснити, повідати про його сьогоднішнє життя.

«А що коли Рефат має рацію, і його справді вже немає на світі? – подумав Віктор, перевівши погляд на другого – Сергія Сахна на прізвисько Сапер. – У такому разі цього теж немає. Але його якраз і не жаль…»

Віктор відпив чаю, подививсь у вікно. Здалека, зі спальні, почувся плач дочки, що не хотіла засинати.

Наблизив обличчя до скла і подивився вниз. Побачив перед парадним мікроавтобус, у кабіні якого горіло світло. Поряд зупинився ще якийсь легковичок. Із нього вийшов чоловік. А мікроавтобус повільно від’їхав, розвернувся і завиляв по ґрунтовій «дорозі життя» у бік Харківського шосе.

65

Сніг валив суцільною пеленою, затримуючи світанок або просто ігноруючи його.

Сахно нишпорив по квартирі, збираючи речі, яких нібито і було зовсім трохи. Віднесли всі пакети і сумки в лімузин, поклали на місце для труни. Уллі вже сиділа на пасажирському місці, Нік стояв біля машини, не розуміючи, як вони втрьох поїдуть, чи його теж запхнуть на місце для небіжчика? А Сахно побіг нагору за черепахою, забутою під час метушні збору речей.

Нарешті він вибіг, передав черепаху в руки Нікові, мов якусь річ, і крикнув: «Сідай до неї!» Сам же всівся за кермо.

Нік потіснив Уллі. Вона з розумінням і хворобливою, але приємною усмішкою посунулася. Добре, що сидіння виявилося ширшим за звичайні.

– З богом, – прошепотів Сахно, заводячи мотор. – Візьми атлас! – скомандував він Нікові. – Їдемо в Бельгію.

Нік скривив губи, дивлячись у лобове скло, по якому човгали два автодвірники, борючись із густим снігом.

– Із такою швидкістю ми далеко не поїдемо, – сказав Нік, насправді думаючи, що краще б і не їхати туди, адже на кордоні перевірятимуть і документи, і машину. А на таку машину обов’язково звернуть увагу, тим більше що вона має бути в розшуку після стрільби в Кобленці.

– Тихше їдеш – далі будеш, – спокійно мовив Сергій.

Нік позаздрив його самовпевненості. Виїхали на дорогу. Тут уже можна було рухатися швидше.

Черепаха, що до цього сумирно лежала на колінах Ніка, спробувала кудись сповзти. Довелося перевернути її на спину, ухопивши панцир між колін.

– Жаль, що тут немає магнітоли, – невдоволено сказав Сахно. – Було б веселіше…

– Авжеж, похоронний лімузин із музичкою… – посміхнувся Нік.

– А що? – хихикнув Сахно. – Покійний дуже любив музику… Але ми ж то живі!. Слухай, там у магнітофоні батарейки… – Сахно показав поглядом на подіум для труни, завалений речами, серед яких був і магнітофон. – Нехай! Потім, коли зупинимося!

Перед виїздом на автобан довелося постояти хвилин десять в довгій пробці. Сахно використовував нагоду, аби «перемовитись» із Уллі. Розмова закінчилася поцілунком. Ніка для них у цей час не існувало. Він теж удавав, що його немає, уткнувшись у розкритий атлас автодоріг, прикидаючи, скільки часу їм доведеться добиратися до кордону з Бельгією. Взагалі-то до неї було, може, кілометрів сто – сто двадцять. Тільки погода робила цю відстань далекою. Але ж погода робила їх поїздку й безпечнішою. Адже так само, як вони не могли розгледіти машин, що їхали попереду, так ніхто не міг би роздивитися їх похоронний, або – як там його назвали в газеті – ритуальний лімузин.

Монотонний рух по автобану почав стомлювати Сергія. Він тер руками очі й позіхав.