Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Нік зволікав. У коридор він зробив крок хвилини через дві й тут же примружився – у вічі вдарило несподіване світло. У широкому отворі розчинених подвійних дверей сяяла п’ятьма лампами кришталева люстра, що звисала з низької стелі.

Нік підійшов до дверей, прикриваючи очі долонею. Коли відвів долоню, побачив німу сцену: ліворуч під завішеним вікном стояло дерев’яне ліжко, на якому лежав із приставленим до шиї лезом чоловік років п’ятдесяти. У його розплющених очах прочитувалося тупе сонне нерозуміння. З-під ковдри стирчала тільки голова.

– Ну що, побалакаємо? – запитав його Сахно, недобре посміхаючись.

– Das geld ist dort… – прохрипів чоловік, указуючи поглядом на книжкову шафу, що стояла біля суміжної стіни.

– Що він каже? – Сахно обернувся до Ніка.

– Каже, що гроші там…

Сахно повернув погляд на хазяїна будинку.

– Гроші?… – повторив він задумливо, втупившись у вузькі заспані очі полоненого. – Гроші теж потрібні… Він із тобою по-російськи розмовляв?

– Так, – сказав Нік. – Може, це не він?

– Ану йди сюди і потримай ніж! – наказав Сергій.

Нік знехотя зайняв місце напарника, а Сахно пройшовся по кімнаті. Підійшов до письмового столу, на якому стояв факс-телефон.

– Так де гроші? – перепитав від письмового столу Сергій.

Нік запитав хазяїна по-німецьки.

– Там, на верхній полиці в Біблії, – прохрипів хазяїн, і Нік переклав.

Сахно підійшов до книжкової шафи і почав уважно розглядати корінці книг, які стояли там.

– На верхній полиці праворуч, – знову сказав по-німецьки полонений. – У Біблії.

– Я не віруючий, – тихо мовив Сергій, відчиняючи скляні дверці книжкової шафи.

Він узяв у руки масивний том, перегорнув. Обернувся і подивився задумливо на Ніка. Підійшов.

– Ти знаєш, він мені набрид, – сказав Сергій похмуро. Перевів погляд на обличчя хазяїна і раптом різко підняв двома руками узяту з шафи важку книгу і з усієї сили опустив її на голову полоненого.

– Достоєвського він в оригіналі читає, а гроші в Біблії ховає! – Очі Сахна спалахнули люттю. – В Достоєвському треба гроші ховати! Ти зрозумів?

І він ще раз ударив хазяїна книгою, потім кинув книгу на ковдру, вивільненими руками схопив лежачого за коротке волосся і потягнув із ліжка.

Хазяїн скрикнув, падаючи з ліжка на підлогу. Нік відскочив, стискаючи в руці ніж. Погляд його помітив на лезові щось темне – то була кров.

Нік перелякано глянув на хазяїна, що лежав на підлозі. На його шиї теж була кров, у очах – страх. Він тремтів. Вигляд у нього був жалюгідний. Комір піжамної сорочки був заквацяний кров’ю.

– Що ви хочете? – неголосно мовив він. – Що вам потрібно?

– Ну от, – зітхнув Сахно. – Заговорив! Давай розповідай! А ти, – Сахно обернувся до Ніка, – піди на кухню ніж помий! Треба після себе прибирати!

Нік нерозуміючи подивився на Сергія, але все-таки вийшов на кухню. Опустив ніж у раковину і повернувся.

– …тільки те, що говорили… по телефону говорили, і я вам передзвонював, – хрипів переляканий хазяїн, водячи пальцями правої руки по своїй подряпаній кухонним ножем шиї. Пальці були в крові, і він час від часу немов розтирав її між подушечками великого, вказівного та середнього пальців. Мабуть, це було нервове.

Нік помітив, що хазяїн говорить із помітним акцентом.

– Далі, далі давай! – майже не розкриваючи рота, шипів Сахно, стоячи над лежачим.

– Але це все…

– А валізу з рушницею ти приніс?

– Так, я… Я її забрав з камери схову на вокзалі в Кельні…

На обличчі Сахна з’явилася нудьга.

– А хто тобі дзвонив? Кому ти дзвонив? – гаркнув він, втрачаючи терпіння. Обернувся тут же до Ніка. – Ніж помив? Принеси сюди!

– Медведєв дзвонив, Медведєв… – квапливо заторохтів хазяїн. – Я його років п’ятнадцять тому знав, коли переїхав сюди. Він мене вів до розвалу Союзу… Потім затих, і я думав – усе… Три місяці тому подзвонив і сказав, що мене знову «включили»… Я ж людина підневільна…

Сахно сів навпочіпки, тримаючи в руці напоготові вимитий ніж.

Із плутаної розповіді переляканого на смерть хазяїна стало ясно, що він, колишній «сплячий» агент КДБ, вважав себе вже пенсіонером, коли його повідомили, що попереду багато нескладної роботи. Відмовитися він побоявся й відтоді займався «опікою» Ніка і Сахна, водночас пильнуючи за ними. Він же винайняв до їх приїзду квартиру, в якій вони жили. Про «трірського» Вайнберга він нічого до пуття не знав. Знав тільки, що той, мабуть, агент, який теж відколовся з серйозними зв’язками та справами. Тому і з’явився наказ його «дістати».

– Це усе гроші, гроші… – мовив насамкінець хазяїн. – Ідеологічна війна скінчилася, зараз воюють тільки за гроші…

– А Погодинський? Для чого ми мали налякати його? – запитав Нік, згадавши старого ресторатора.

Хазяїн затнувся. Було видно, що він напружено думає, що саме сказати.

Сахно важко зітхнув.

– Я думав, ти правду говориш, – сказав він хазяїнові, і в голосі його прозвучала зловісна погроза.

– Я правду, правду… я лише згадував…

Сахно знову підніс лезо ножа до горлянки хазяїна.

– Давай останню версію! Більше спроб не буде.

– Я правду говорив… це все через гроші. І Погодинський теж… Він не платив відсотків!..

– За що? – похмуро поцікавився Сахно.

– Це був не його ресторан… тобто начебто його, але куплений за чужі гроші…

– За чиї?

– За гроші комітету…

– А кому він мусив платити ці відсотки?

Нік слухав розмову, і йому здавалося, що він усе це вже чув. Усе те, що говорив хазяїн будинку, ім’я якого їм було невідоме – таж вони його і не просили відрекомендуватись, – усе це було зрозуміле і очевидне. Ніку принаймні. Про цю схему кілька місяців тому йому розповідав Іван Львович. На пошуки саме цих грошей і було послано його разом із Сахном.

– Гадаю, що Вайнбергу… – мовив після паузи хазяїн. – Адже це він приїжджав до Погодинського перед тим, як ми зайнялися ним упритул…

Розмова сповільнилася. Хазяїн розповідав з інтонацією людини, що роздумує вголос. І з його розповіді стала зрозумілою присутність двох зацікавлених у цих грошах сторін. При цьому обидві сторони мали кадебістське коріння.

– Ну і що нам з тобою робити? – запитав хазяїна Сахно, коли той замовк.

– Я вам усе сказав! Моя вам порада – сьогодні ж виїздіть із Німеччини!

– Ти ба, – здивувався Сергій, обернувшись до Ніка. – Він нам поради дає! Було б у мене трохи семтексу, я б тобі теж пораду залишив. Гаразд, грець із тобою. Що хочеш, те й роби! Тільки не відразу!

Сахно обірвав дріт від факсу-телефону і від настільної лампи. Скрутив хазяїнові руки й ноги і заклеїв скотчем рот.

– Сюди хто-небудь заходить? – запитав він хазяїна. Той заперечливо хитнув головою.

Сахно важко зітхнув. Ривком відклеїв із