Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

За вікном було темно, і сніг більше не падав. Власне, він і падав тільки уранці й лише кілька годин. Потім розтанув. Це був пробний запуск снігу. Він випаде ще не один раз, перш ніж осінь перейде в зиму.

Сидіти з відставленою набік, вирівняною гіпсом ногою було вкрай незручно, і Віктор, повернувшись у кімнату, влігся на канапу.

63

Нік спав важко, раз у раз перевертаючись із боку на бік. Гуділа голова і нив живіт, і хоч яку б позу він прибирав, врешті-решт вона видавалася незручною. І ось, коли під оболонкою напівсну він, здавалось, улігся зручно – і це після трьох чи чотирьох годин мук, – його затрусили. Злякано розплющивши очі, він побачив над собою обличчя Сахна, що сів навпочіпки поруч.

– Ну ж бо, вставай! – стишено сказав Сергій.

– Куди? Навіщо?

– Я адресу до твого телефону підібрав!

– А котра година?

– Четверта.

Нік витріщився каламутним поглядом на напарника.

– Ти що, не можеш до ранку почекати?

– Слухай, я декілька годин пальцем по цьому довіднику водив, а ти хочеш, щоб я зараз ліг спати і бачив рожеві сни?! Вставай!

Нік насилу підвівся. Помітив, що на ліжку Сергія солодко спить Уллі.

Ось чому він говоре так тихо…

Підійшовши до столу, на якому лежав розкритий довідник, Нік подивився на підкреслену ручкою адресу:

«Гер Н. Уберкрафт, Шенеспаркаллеє, 18, тел. 48–04».

Нік відчув себе трохи бадьоріше, та й головний біль ущух, немов для цього і необхідно було всього лише встати на ноги, щоб кров одринула від голови.

– Послухай, – сказав він звичайним, неприглушеним голосом. – Вона ж глухоніма, який сенс говорити пошепки?

Сахно подивився на напарника незадоволено і з нерозумінням.

– Вона ж спить, – твердо і тихо мовив він.

Нік зрозумів, що сперечатися з Сахном зараз, як утім, і завжди, було даремно.

– Я не знаю, де ця алея, – прошепотів він Сергію.

Сахно спокійно заклав ручкою сторінку з адресою і перегорнув довідник на початок, де на подвійному розвороті було зображено план містечка Ойскірхена. Його палець поповз у верхній лівий куток. Було ясно, що він уже відшукав якось цю алею.

– Ось, – він зупинив палець на білій смужці, що означала вулицю. За цією смужкою починалася велика зелена пляма парку.

Нік знайшов їхню вулицю, провів умовну лінію до Шенеспаркаллеє. Зрозумів, що пішки до цієї алеї близько півгодини, адже розташована вона була практично в протилежному кінці містечка.

– То що ти хочеш робити? – запитав Нік, підвівши погляд на Сахна.

– Ми зараз збираємось і йдемо до нього в гості.

– А потім?

– А потім тікаємо звідси к бісовій матері. Нас же шукають! – прошепотів Сахно.

– Тебе шукають, – поправив Нік. – Тебе і її, – він кивнув на сплячу Уллі, яка при тьмяному освітленні видавалася напрочуд гарною.

Сахно вирвав із телефонного довідника план міста і рішуче подивився на Ніка.

Вони одяглись і тихенько вийшли з квартири.

Ойскірхен спав і уві сні був схожий на прикрашену сяючими гірляндами ялинку. Вздовж вулиць і вуличок світилися ліхтарі, розставлені через рівні проміжки. Магазинчики й аптеки, яких в містечку була сила-силенна, здавалися відчиненими – їх вивіски, що яскраво сяяли, додавали в освітлену міську ніч різнобарвні неонові вогні. У дивовижній тиші цієї ночі чутно було тільки кроки двох пар ніг, які квапилися кудись.

І раптом з неба посипав сніг. Нік кинув погляд на Сергія. Той теж обернувся. По обличчю Ніка промайнула дивна втомлена усмішка, мовби пов’язана вона була з якимсь спогадом, із минулим, яке ніколи не повториться. Сахно просто кивнув Нікові. Раптом він різко зупинився перед перехрестям, дістав із кишені складені два аркуші з планом міста. Поворушив губами, читаючи назву вулиці на плані міста, і порівняв її з назвою нової вулиці, що починалася перед ними.

– Нам прямо! – сказав він і знову твердо зробив крок уперед.

Нік поспішив слідом, дивуючись, як добре Сахно орієнтується по карті практично незнайомого міста.

– Чортів сніг! – невдоволено буркнув Сергій, глянувши в темне небо, звідки густо сипалися білі пластівці.

– Красиво! – прошепотів Нік.

– А сліди? – не обертаючись, запитав Сахно.

Нік зрозумів, що саме Сахно має на увазі. «Раціоналізм і тверезість мислення – це щось абсолютно невластиве Сахну», – так думав Нік і тим більше дивувався з нинішньої поведінки та слів напарника. Чи то він прикидався раніше, чи просто не міг або не хотів здаватися серйозним. Може, якраз його минулий некерований стан був звичним, а нинішній зосереджений – вимушеним?

Нік кинув мимохідь ще один погляд на Сахна. Йому на мить здалося, що поруч іде абсолютно інша, незнайома людина.

– Зараз праворуч! – тихо попередив Сергій, і Нік слухняно звернув слідом за ним у вузький провулочок, що починався з таблички на перехресті. На табличці було написано: «Шенеспаркаллеє».

Зупинилися перед приземкуватим одноповерховим будиночком за низенькою підстриженою чагарниковою огорожею, крізь пройму в якій проходила від тротуару до дверей будиночка викладена червоною цеглою стежина.

Нік і Сергій переглянулись.

– А якщо у нього зброя? – запитав пошепки Нік.

Сахно замість відповіді посміхнувся.

– Почекай тут, – сказав він Нікові й сам пірнув за ріг будинку.

Нік стояв біля дверей і дивився навсібіч. Скрізь тиша і ніч. Сніг більше не падав. Він тепер лежав на землі, темніючи на очах під тягарем власної вологи. Ще трохи, і сліду від нього не залишиться.

– Нік! – Із-за рогу будиночка пролунав шепіт напарника.

Нік підійшов і побачив Сергія, що акуратно відчиняв вікно.

– Це кухня! – прошепотів він. – Підсади!

Нік допоміг Сахнові забратися всередину. Потім заліз сам.

У будинку було тихо. Сергій відчинив холодильник, і тут же кухню залило світло слабкої жовтої лампочки.

Нік сторопіло стежив, як Сергій витягає з холодильника пиво, ковбасу, сир і все кладе на підлогу.

Зачинивши холодильник, він обернувся до Ніка.

– Спочатку треба поснідати, – прошепотів він. – Раптом пізніше не встигнемо?

Вони тихенько всілися за столик. Сергій знайшов ніж і нарізав ковбасу та сир. Відкоркував пиво. Зробив декілька ковтків навхильці й простягнув його Ніку. А сам кинув до рота шматок ковбаси.

– Полюбляю їсти в гостях, – прошепотів він. – Там, у холодильнику, ще пляшка «Столичної»! Нагадай, щоб я про неї не забув!

Нік кивнув.

Він раптом зрозумів, що вони помінялися ролями. І ця зміна влаштовувала Ніка. Від нього нічого не вимагалося, тільки слухатися вказівок. Командував тепер Сахно.

– Ну що, ходімо, – прошепотів, допивши пиво, Сахно. – Пора знайомитися з хазяїном.

Він узяв із кухонного столика ніж, яким різав ковбасу, обережно відчинив двері й зробив крок у темряву