Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

обернувся, то замість вибачливого виразу побачив зухвалу посмішку лисого водія. Після цього газик спробував двічі виштовхнути «вісімку» на зустрічну смугу, але це йому не вдалося, як, утім, не вдалось і Віктору відірватися від переслідування. Було зрозуміло, що газик пустили за Віктором, аби попередити його про «погану поведінку». Хвилин двадцять повисівши на хвості й «м’яко» похуліганивши, він відстав.

Віктор повернувся до райвідділу задумливий і злий. Хотів спочатку подзвонити Георгію, але склянка свіжого чаю охолодила його запал. Георгій сам подзвонить увечері, й тоді Віктор йому все розповість.

За вікном раптом з’явилося сонце, й одночасно з його появою на столі задзвонив телефон.

– Вітю, – з трубки пролунав голос Рефата. – Є новини! Ти знаєш, де Конча-Озерна?

– Так.

– Це далеко від Києва?

– Ні, хвилин двадцять.

– Візьми фотографії та з’їздь туди. Будинок двадцять вісім, вулиці немає. Там живе Валентин Тарнавський, який відправив листа до Саратова, пам’ятаєш? Покажи йому фото, якщо він упізнає четвертого, то розпитай його про знайомство. Саратов уже підтвердив особу четвертого. Залишилась остання перевірка.

Віктор спустився вниз.

– Ну як «вісімка» після «мазди»? – трохи уїдливо запитав біля входу черговий міліціонер із «акаемом» на животі.

– Нічого, бігає, – спокійно відповів Віктор, сідаючи в машину.

Уже під’їжджаючи до Кончі-Озерної, він звернув увагу на вишневу «дев’ятку», яка вже хвилин двадцять, якщо не більше, висіла у нього на хвості.

В’їхавши через арку в письменницьке селище, він зупинив машину й озирнувся. Вишнева «дев’ятка» проїхала далі по шосе.

«Здалося», – подумав Віктор.

Двері йому відчинила висока красива жінка із заспаними очима.

– Вибачте, у нас гості із Запоріжжя, – сказала вона. – Я зараз Валю розбуджу!

Віктор здивовано глянув на годинник – пів на другу! Хвилин через п’ять з’явився сонний чоловік.

– Ви заходьте, – сказав він, протираючи очі. На нім були старі спортивні штани з витягнутими колінами та синя футболка з написом «Олімпіада-80».

Всівшись за столом у просторій, але ще не вмебльованій кухні, Віктор відчув, що потрапив у місце, де фізичний час не мав значення. Мало того, що жодного годинника в кухні видно не було, але й рухи хазяїна були такі сповільнені, що це навіть трохи дратувало.

– Каву будете? – запитав хазяїн.

– Ні, спасибі. Я хотів тільки поговорити…

– Зараз, – перебив його Валентин. – Я собі все-таки зварю. Знаєте, полягали тільки о дев’ятій ранку.

Минуло ще хвилин п’ятнадцять, поки хазяїн всівся за стіл і запитливо подивився на гостя.

– A… а… ви від кого?

Віктор дістав конверт із фотографіями.

– Пам’ятаєте, у вас один чоловік залишив гроші, й ви написали лист його дружині в Саратов?

– А-а, – кивнув хазяїн. – Пам’ятаю. Ви від його дружини?

– Ні. Подивіться, ви його тут упізнаєте?

Валентин подивився на знімки, взяв їх у руки і спокійно ткнув пальцем в одного з чоловіків.

– Ось цей, так… Миколою звати. Хороший мужик.

Розпитавши Валентина про його знайомство з Миколою, Віктор підвівся, щоб іти.

– Ви гроші візьмете? – запитав його хазяїн.

– Гроші?

– Ну, оті, що він залишив. Ви хіба не від його дружини?

– Ні.

Валентин стенув плечима.

– Так що з ними робити? – запитав він.

– Дайте мені ваш телефон, я вам передзвоню і скажу, – пообіцяв Віктор.

Виїжджаючи на Столичне шосе, він знову побачив ту саму вишневу «дев’ятку».

Вона знову поїхала за ним, тільки тепер у бік міста. Віктор запам’ятав номер машини і тепер час від часу поглядав у дзеркальце, перевіряючи: чи на місці його «хвіст». Занепокоєння з цього приводу він поки що не відчував. Та й «хвіст» цей був увічливіший за газик.

59

Два дні минули, як у страхітливому сні. Гроші закінчувались, і Нікові здавалося, що й життя його вже закінчується. Кілька разів дзвонив телефон, але Нік не піднімав трубку. Спочатку не хотів, потім уже не міг. Під столом валялося п’ять порожніх пляшок «Абсолюту». В голові дзвеніла порожнеча, дзвеніла важко, викликаючи різкий головний біль. А за вікном висів туман, густий, молочний. Нік ніколи не бачив такого раніше. Він навіть зараз не був упевнений, що бачить цей туман. Думав, що це п’яна, «абсолютна» втома.

Знов увімкнув магнітофон, і в квартирі загупало частими ударами чиєсь серце.

Підрахував гроші, що залишилися, – сорок три марки. Якраз на одну велику пляшку і одну маленьку. А потім?

Потім – його вже не цікавило. Він дивився на туман за вікном, згадуючи маршрут до супермаркету.

Вийшов на вулицю і побрів у бік центру Ойскірхена. Навколо нічого видно не було. Навіть тротуар із висоти погляду було ледь видно, як землю, вкриту хмарами, з літака.

Мимо по дорозі проїхала назустріч машина з двома жовтими очима. Проїхала повільно і майже беззвучно.

Купивши заплановані півтора літра «Абсолюту», Нік затиснув у руці здачу – монету в п’ять марок.

Зупинився перед знайомим кафе. Кави йому не хотілось, але виникло бажання витратити залишок грошей, звільнитися від цієї монети, нібито тільки вона створювала відчуття несвободи.

Зайшов. Поставив пакет із пляшками під столик. Замовив каву і «мишку».

– Ви хворіли? – запитала привітно хазяйка, наливаючи каву.

– Я і зараз хворий, – відповів Нік;

– А що з вами? Ви до лікаря ходили?

– Ні.

Обличчя жінки виявило серйозну заклопотаність. Вона пильніше вгледілася в його обличчя.

– Це не інфекційне? – запитала, трохи відхилившись назад.

– Ні, – хитнув головою Нік. – Це нерви…

Він ледве стримався, щоб не розповісти, не поділитися своїм горем. Але все-таки змовчав. Навіщо воно їй? Хто він їй такий?

– Три марки шістдесят, – сказала вона.

Нік, залишивши здачу на стійці, взяв каву і «мишку», сів на високий грибок-табурет. Втупився невидющим поглядом у прозору стінку, чию прозорість зводив нанівець сьогоднішній туман.

«Саме час зникнути в тумані», – подумав він.

Досить легко повернувся додому. Навіть сам здивувався цій легкості. Видно, ноги добре вивчили дорогу в центр і назад.

І знов увімкнув магнітофон, перемотавши запис на початок. Налив чарку, відчинив вікно перед столом.

Туман не зникав, але наставав вечір. Згори, з неба, туман просочувався темрявою. Повільно загусав.

Нік подрімав годинку-другу на своєму матраці і знову піднявся. Похитуючись, усівся за стіл. Залишалася тільки півлітрівка. У роті гірчило. Голова розколювалася.

З очей потекли п’яні сльози. Він уткнувся обличчям в долоні. Десь із закутку свідомості на нього дивилися Таня і Володька. Дивились і махали руками, кликали. Куди кликали? Туди, де вони тепер?

Знову задзвонив телефон. Нік навіть не обернувся.

Випивши іще дві чарки, він знайшов аркуш паперу і ручку.

«Сергію! Якщо повернешся – відразу втікай. Тебе хочуть прибрати. Я виходжу з гри, мені тут більше робити нічого. Поліція після вбивства в Кобленці