Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Близько десятої подзвонив невидимий інструктор. Нік розповів йому все, після чого пауза на іншому кінці телефонного дроту тривала більше хвилини.

– Я скоро передзвоню, – нарешті мовив співрозмовник і поклав трубку.

Він дійсно передзвонив досить скоро, хвилин через двадцять. Голос його звучав пригнічено, але про Сахна він ні слова не сказав.

– Нікуди не йдіть, вам подзвонить давній знайомий.

У Ніка також не було бажання йти під дощ. Як, утім, і інших бажань теж.

Він заварив собі чаю, знову став перед відчиненим вікном, поставивши чашку на підвіконня. Знову відчуття скам’янілості, тваринного спокою, цілковитої байдужості охопило його. Він навіть не відразу обернувся на телефонний дзвінок, що прозвучав.

– Нік? Це Іван Львович, – почувся звідкись іздалеку голос, що негайно відгукнувся луною.

– Іван Львович? – здивувався Нік. – Ви де?

– Далеко. У Києві. У мене для вас сумні вісті… Навіть не знаю, як сказати… Річ у тому, що ваші дружина і син… загинули…

Нік закам’янів.

– Що? – насилу вимовив він. – Що ви сказали?

– Ми-ко-ло, – повільно заговорив Іван Львович, мовби розбиваючи слова на склади. – Мені дуже шкода… Пожежа… Вони, видно, підтоплювали… було холодно… Ми вас вивеземо днями… Забудьте поки що про всі справи… Чекайте дзвінка, тримайтеся…

Нік опустив трубку, з якої нудно і монотонно лунали часті гудки. Вони звучали спочатку тихо, так тихо, що Нік, усе ще тримаючи в руці трубку, забув про неї. На очі набігли сльози, але водночас повернулася внутрішня душевна скам’янілість, і сльози поповзли вниз, ніби абсолютно незалежно від Ніка, мовби продовження дощу, що йшов за вікном.

І голосніше зазвучали короткі гудки з трубки в опущеній руці. Нік глянув на трубку, як на щось чужорідне. Захотілося звільнити від неї руку, і він поклав трубку на місце.

Повільно озирнувся, оглянув мокрими очима квартиру, що здалася у цей момент напрочуд чужою.

Вийшов. Постояв біля будинку, відчуваючи, як важчає одяг, насичуючись дощем, як вода струмує по волоссю, затікає по шиї за спину. Рука полізла в кишеню джинсів. Він витягнув дві двадцятки. Куди тепер? Навіщо?

Стискуючи в руці дві двадцятки, він пішов у бік центральної площі. Не думаючи ні про що.

Став на знайомій автобусній зупинці під прозорим дахом.

Через дорогу від нього тьмяно горіло світло у вже зачиненому кафе, де він кілька разів пив каву з білими «мишками». Погляд пішов далі, праворуч. Зупинився на вивісці «Вайсбрау», що світилася зеленим неоном. Йому захотілося випити. Напевно, це бажання і вивело його на вулицю, під дощ. Але тільки зараз воно сформулювалося, заявило про своє існування.

Він зайшов у пивницю. Заглянув із коридорчика, в якому висів автомат з продажу сигарет, до зали, де від неробства біля стійки офіціант базікав про щось із барменом. Тільки за одним довгим дерев’яним столом сиділи один навпроти одного два чоловіки у светрах. Пили пиво з великих келихів. Між ними на тарілці лежали два кренделі, посипані сіллю.

– Бітте, герайн! – відволікся від бесіди з барменом офіціант, обернувшись на звук дверей, що відчинялися.

Нік пройшов до зали й відразу попрямував у далекий найтемніший кут за стійкою.

Офіціант почекав, поки відвідувач всядеться, потім повільно підійшов. Став, очікуючи замовлення.

– Келих пива і чарку горілки, – попросив хрипким голосом Нік.

– Атож, на вулиці так холодно сьогодні, ви зовсім промокли… – сказав киваючи офіціант. – Хвилиночку!

– Почекайте, – зупинив його Нік. – Принесіть і крендель, – він кивнув підборіддям на стіл, за яким сиділи двоє відвідувачів.

Випив чарку горілки й запив пивом.

Попросив іще чарку, коли офіціант поставив перед ним тарілку з кренделем.

– Може, хочете повечеряти?

– Ні.

Відкрилися важкі дерев’яні двері, і до зали, неголосно сміючись і базікаючи, зайшли чоловік і жінка. Поставили складені парасольки в чавунний каркас спеціальної підставки, повісили на настінні гачки прозорі плащі-накидки.

Офіціант застиг біля столу Ніка, чекаючи, коли нові гості виберуть столик.

Другу чарку горілки він приніс хвилини через три.

Нік раптом помітив, що сидить біля величезного чорного каміна. Від його мовчазної пащі тягло холодом. І Ніка відразу пробрав цей холод. Захотілося тепла, вогню, щоб обпектися, відчути фізичний біль, згоріти.

– Гер обер! – покликав він офіціанта.

Той швидко підійшов.

– Запаліть камін!

– Звичайно! – з готовністю відповів офіціант.

Він приніс оберемок дров. Підпалив. Незабаром тепло потяглося по залі, торкнулося обличчя Ніка. Він заплющив очі. Тепло було ще дуже слабке, ледве відчутне.

Очі защипало від сліз, що навернулися, але Нік зціпив зуби. Він не хотів більше плакати. Він нічого більше не хотів. Ні, він хотів іще чарку горілки, і погляд його ковзнув усередину зали, дотягся до офіціанта, що стояв біля столика, за яким сиділи чоловік і жінка. Офіціант стояв до Ніка спиною, але він мовби відчув щось, може, силу цього погляду. Він обернувся і кивнув Нікові, ніби зрозумів його замовлення на відстані.

56

За два дні стан Мишка Занозіна не змінився. Лікар усе ще боявся обнадіювати. Тепер біля ліжка стажиста чергувала мати, що приїхала з Сум, – ще не дуже стара жінка. Її приїзд найбільше обрадував Щура. Майор щодня приносив апельсини і обурювався, помітивши, що принесені напередодні зникали. «Медсестри забирають, хворому ж не можна», – просто і зрозуміло пояснив йому лікар. Тепер апельсини отримувала мати Мишка. Вона складала їх у пакет і тримала в металевій, пофарбованій білим тумбочці. Але й вона на другий день, хвилюючись і червоніючи, сказала, що їх надто багато, і вони починають псуватися. Сказала вона це й Віктору, хоча Віктор нічого з собою не приносив. Після цього Віктор збагнув, що потрібно приходити не з порожніми руками. Наступного разу він приніс півбатона сухої ковбаси і свіжий буханець чорного хліба – звичайно, не Занозіну, а його матері. Вона була дуже вдячна.

– Я їх розумію, – говорила вона про медсестер. – Вони ж отримують шістдесят гривень на місяць! Хіба на це можна прожити? Тому їм і працювати не хочеться.

– А ви скільки отримуєте? – запитав її Віктор.

– Я вже на пенсії, а пенсія, самі знаєте, сорок дев’ять дев’яносто. Тільки платять із запізненням… Але мені тут одна сестричка чай приносить…

Віктор кивнув. Ця жінка, схоже, вишукувала в людях щонайменші ознаки доброти і, виявивши їх, була щаслива. Для тих же людей, в яких доброти вона не знаходила, завжди було готове якесь виправдання.

Посидівши укотре біля ліжка стажиста і поговоривши хвилин п’ятнадцять із його матір’ю, Віктор повернувся до райвідділу.

Дзвінок мобільного застав його за чаєм з лимоном.

– Чудові фотографії, – сказав Георгій. – Удалося ще двох розпізнати, і, схоже, це наші клієнти! Поряд із Килимником