Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Нік мовчки склав факс і заховав його в нагрудну кишеню джинсової куртки.

– Ну то що? – запитав Рефат.

– Я до Пірея, – стиха сказав Нік.

– Чудово! Привіт Саперові. Раджу вам триматися разом, ви вже один до одного звикли, – Рефат знову посміхнувся. Потім подивився на Віктора.

– Ходімо!

На прощання Нік і Віктор обнялися. Ніку тепер було жаль розлучатися з Віктором, щось йому подобалося в цьому простому і прямолінійному хлопцеві. Його легше було зрозуміти, ніж Георгія або Рефата, які, здається, навіть один одному довіряли не повністю, принаймні час від часу вони поглядали один на одного якщо не напружено, то вже точно запитливо.

Георгій і Віктор першими піднялися на борт «Грозного». Рефат на хвилинку затримався.

– Даси грекові пару тисяч баксів за роботу, але тільки коли дійдете до Пірея. І не забудь берегти свої пальці! – сказав він Ніку і простягнув руку на прощання. – Так, трохи не забув! Ти картку «Амерікен експрес» не загубив?

– Ні, – рука Ніка потяглася до нагрудної кишені. Він раптом зрозумів, що весь час ця картка лежала у нього без потреби.

– Залиш собі, – зупинив Рефат Ніка, що збирався було вже витягти її з кишені. – На крайній випадок. Вважай її подарунком від Івана Львовича.

– А де він? Що з ним? – Нік навіть стрепенувся, почувши ім’я та по батькові полковника, що відправив його до цієї пригоди.

– Ховається десь за кордоном, – Рефат знизав плечима. – Нацбюро розслідувань без нього відкрили. Він однаково б до цих грошей не добрався. Дивно, що ти добрався! Гаразд. Іще побачимось!

Двигун «Грозного», що різко загудів, зруйнував шепітливу морську тишу. Нік із віконця яхти бачив борт величезного контейнеровоза, що віддалявся.

Згадалися дві Тетяни – дружина і Tatjana з Парижа. Обидві близькі й водночас далекі. До Tatjanи з Парижа було ближче. Вона його, напевно, ще чекала. І він заїде до неї. Але що буде потім – невідомо. Доля закидала його з власної мовчазної згоди в різні країни, і тепер попереду лежав брудний гамірний Пірей із його оптовими магазинами, складами дешевих шуб і чіпкими продавцями-арабами. Може, він коли-небудь і повернеться додому. Тільки для цього спочатку має з’явитися цей дім. А де він з’явиться? У Росії? В Києві? У Мінську? В Парижі? Про це треба було ще думати. Довго думати. Може, місяць. Може, рік. А поки що він улаштується в Празі в похоронному бюро Сергія Сахна і звідти навідуватиметься в Париж і писатиме листи в Саратов. Треба буде і гроші в Саратов послати, щоб Таня з Володькою придбали собі хорошу квартиру й не гнівалися на нього. Вони йому дорогі, але він уже інший. Життя понівечило його, й тепер потрібен був час, який вилікує і розставить усе по своїх місцях.