Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Ходімо, ходімо! – всміхнувся Рефат. – Тут іще пивниця працює, і кафе. Братва гуляє…

Вони спустилися з естакади платформи в перехід. Звернули вліворуч.

Порожній безлюдний майданчик. Світло від ліхтарів падало на нерівно укладені бетонні квадратики, на паркові лави, на зачинені кіоски та маленькі кав’ярні.

– Ну що, заглибимося? – запропонував Рефат, кивнувши кудись у темряву, куди втікала з-під ліхтарного світла вузька асфальтова доріжка.

– Навіщо? – не стерпів Віктор. – Можемо тут сісти і поговорити.

– Тут нас видно буде. І чутно. Та ти не бійся, чи ти без зброї?

Віктор промовчав, і вони пішли повільно геть від ліхтарного світла.

– Ми недалеко прогуляємось і повернемося. Ну розповідай, які новини?

Віктор прикусив нижню губу. Зітхнув. Подумав: якщо прийшов, значить, усе-таки готовий був ділитися.

– Упізнали ще двох на фотографіях, – сказав він. – Один – Василь Портнов, із карних злочинців. Нині у розшуку, з чуток – ховається в Росії. Другий, один із утікачів, Сергій Сахно. Прізвисько Сапер. Килимник тепер у Франції військовий аташе українського посольства… А ще вдова Броницького загинула. Нещасний випадок. – Останню фразу Віктор не втримався і вимовив іронічно.

– А син?

– Що син?

– Син де? Хіба ти не їздив до нього в Англії?

– Пропав. – Віктор подивився під ноги, на матовий мокрий асфальт. – Його відвезли нібито на машині українського посольства, щоб відправити додому. Було повідомлення, що з матір’ю стався нещасний випадок.

– А нещасний випадок стався на два чи три дні пізніше, – перебив, киваючи, Рефат.

– Ти що, все це знаєш? – здивувався Віктор.

– Ні, не все. Куди нам! – усміхнувся Рефат. – Продовжуй!

– Це все.

– Тоді моя черга хлібом ділитися. Здається, ми намацали четвертого. Впевненості немає, але руки сверблять. Через кілька днів буде остаточно відомо.

– І хто він?

– Якщо це він, – Рефат витримав паузу, немов збираючи думки в майбутні версії. – Один військовий перекладач поїхав із Душанбе до Києва на запрошення одного київського полковника. Сім’ю відправив до родичів у Саратов. Попросив їх там місяць-півтора почекати, поки він улаштується, про все домовиться і квартиру отримає. Але речі та меблі відправили відразу, і вони десь у Києві. Сім’я чекає від нього новин, а він не пише. І раптом через два місяці лист від іншого киянина з повідомленням, що йому були залишені цим перекладачем гроші на зберігання. Але перекладач більше не з’являвся, і цей чесний киянин запитує дружину – що далі робити? А перекладач, до речі, знавець арабської, німецької та англійської.

– А як перевірити – чи він це? – запитав Віктор.

– Уже перевіряють. Поїхала одна людина з фотографіями до Саратова. Проблема в іншому. Як умовити рідню мовчати, якщо вони впізнають на знімку свого чоловіка і батька? Ну, сподіваюся, наша людина не сплохує, якось домовиться. Але якщо це прорветься назовні, і його офіційно почнуть шукати в Києві через який-небудь там Червоний Хрест… Цього нам зовсім не треба. Знайти б хоча того полковника, який його до Києва заманив!..

Закапав дощ, і Рефат розкрив над їхніми головами широкий купол парасольки. Навкруги, в дивній тиші, зашаруділи краплі по невидимому листю ледве помітних у темряві дерев.

Пройшли повз лаву, і Віктор раптом зупинився, помітивши людину, що лежала на ній.

– Ти чого? – спокійно запитав Рефат. – Ходімо далі. Це або мертвий, або п’яний.

Віктор усе ще стояв, у нього було таке відчуття, ніби він десь на іншій планеті.

Рефат спокійно нахилився над лежачим тілом.

– П’яний, – сказав він, випроставши спину. – П’яний і побитий. Видно, кишені йому вже почистили, так що більше йому втрачати нічого. Ходімо. Не замерзне!

Залишивши лавку зі сплячим тілом позаду, вони заглибилися ще далі в парк, що здавався в цей час зловісною лісовою гущавиною.

– Я пробуду тут іще два дні, – мовив після п’ятихвилинної паузи Рефат. – Будуть новини – отримаєш листом. А тепер можемо іти. Дивовижне тут повітря. Навіть вологість якась тепла, ніжна. Від такої і нежить не причепиться!

Вони ще раз пройшли повз сплячу на лаві людину. Попереду розпливалися на тлі темного неба жовті плями ліхтарів.

57

Уже два дні лив дощ, і Нік сидів у квартирі, за присунутим впритул до вікна столом, лицем до вікна. Закінчувалася друга пляшка «Абсолюту», куплена напередодні у місцевому супермаркеті. Він іще раз налив горілки в чарку, а в склянку додав пива з бляшанки.

Його червоні й опухлі очі дивилися на вулицю, у сутінки, що стікали щомиті дощем на землю. Там, за непрозорою стінкою дощу, світилися два вікна в будинку навпроти. Але це було мовби десь дуже далеко. А тут, відгороджений од усього світу дощем і горем, сидів Нік. Відчужений, відлучений страшною новиною від реального світу.

Він знову випив горілки і запив пивом. Очі свербіли, але він, як школяр, утримував руки силою волі на стільниці. Рукам дозволялося торкатися тільки чарки, пляшки і склянки.

Дивний спогад змусив його раптом обернутись і зупинити свій погляд на магнітофоні, що стояв на підвіконні на половині Сахна.

Нетвердим кроком пройшов туди. Ввімкнув магнітофон і повернув ручку гучності. Крізь шипіння загупало записане на плівку серце. Цей звук викликав у Ніка тремтіння, але він не вимкнув магнітофон і навіть не зробив тихіше.

Постоявши кілька хвилин, повернувся за стіл, і тепер йому це серце немов у спину стукало.

Уперше в душі виникла щира жалість до Сахна. Між ними тепер, здається, не було ніякої різниці: двоє людей, що втратили найближчих і стали нічиїми, як бродячі пси.

«Ні, – подумав Нік, – неправда. Не нічиї, і не свої власні. Хазяї є. Корм є… Тільки тепер ніби немає сенсу… Немає сенсу рухатись далі…»

Напевно, вони знали, як він почуватиметься після такої новини. Адже недаремно сказали, щоб забув поки що про всі справи. Пообіцяли переправити назад. Тільки куди – назад? У Душанбе? У Саратов? У Київ?… Додому? У дім, якого досі немає…

Нік іще раз випив і відчув, що засинає. Насилу піднявся, дійшов до матраца і, не роздягаючись, впав поверх легкої ковдри. Заснув.

Уранці задзвонив телефон. Дзвонив довго, поки Нік не піднявся, похитуючись, і не зняв трубку.

– Напарник не приїжджав? – запитав голос невидимого телефонного інструктора.

– Ні, – хрипко відповів Нік. – Коли я від’їжджаю?

– Почекайте поки що. Ви не можете поїхати, залишивши тут напарника… Треба його дочекатися…

– Та він не повернеться, – з упевненістю, що незрозуміло звідки взялася, сказав Нік.

– Повернеться, – не погодився з ним співрозмовник. – Йому більше нікуди повертатися. А коли повернеться – кинете йому дві піґулки в чай або пиво… Тоді вже й речі збиратимете…

Нік мовчав. До