Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Хочеш, позичу тобі кілька тисяч? – запитав він єхидно.

– Ти хоч знаєш, що нас поліція розшукує? – Нік втупився просто в зухвалі очі Сергія.

Це повідомлення, схоже, заскочило Сахна зненацька. Самовпевненість щезла з його лиця.

– Звідки ти це взяв?

– Там у машині газета зі статтею про смерть Погодинського. Якщо цікаво, принеси – перекладу.

Сахно замислився. Опустив погляд собі під ноги.

– На! – Нік кинув йому ключі від машини. – Заразом і валізу принесеш!

Поки Сахно ходив, Нік наговорив на автовідповідач Вайнберга повідомлення.

Потім вони сіли за стіл, і Нік переклав Сергієві статтю.

– Ну так тут ні слова про нас, – знизав плечима Сахно. – Поліція шукає якихось злодіїв, а ми тут до чого? – В його очах знову спалахнули зухвалі вогники.

– Якщо вони добре шукатимуть, то, врешті-решт, шукатимуть саме нас, – сказав Нік. – Давай чаю вип’ємо!

За чаєм Нік повідомив напарника, що завтра, скоріше за все, їм доведеться знову їхати в Трір.

При цій новині Сахно скривив губи, але промовчав.

– А де ти фару розбив? – запитав Нік.

– Це вже кілька днів тому, в темряві. Здається, мотоцикліста зачепив… Знаєш, а я, напевно, завтра нікуди не поїду… – Вираз обличчя Сахна знову став твердим, кам’яним, він зціпив зуби.

– Чому?

– По-перше, там треба буде стріляти, а патрони скінчились. А по-друге, набридло працювати за копійки!..

Нік мовчав. Він не знав, як далі розмовляти з Сахном і чи говорити з ним узагалі. Може, було б розумніше помовчати й почекати, поки він сам заговорить. Хоча одне запитання крутилося на язиці: куди Сахно витратив стільки патронів, які залишалися після стрільби по собаках?

54

Уже третій день Занозін перебував у комі. Віктор приїжджав по два-три рази на день у військовий госпіталь, де лежав стажист.

– Про надію поки що говорити рано, – повторював лікар, співчутливо дивлячись на відвідувача. – З легень кров відкачали, але ще не все залізо з грудей витягли. Може серце не витримати…

Віктор покивав.

– Зайти до нього можна? – запитав.

Лікар зітхнув.

– Зайдіть на хвилинку, – дозволив знехотя.

Занозін лежав на ліжку, як піддослідний кролик. Голова перев’язана, груди теж стягнуті бинтами, пластмасова трубка в роті, вужчі трубки – в ніздрях. В’яла рука поверх ковдри приймала у вену краплі з крапельниці. Очі заплющені.

Віктор мовчки стояв над стажистом. Тягар здавив груди. Повітря в палаті здавалося кислим.

У кишені задзвонив мобільний.

Лікар, що стояв поряд, сіпнувся від несподіваного звуку.

– Вибачте, – швидко мовив Віктор, кинув погляд на Занозіна й вийшов із реанімаційної. У коридорі підніс трубку до вуха.

– Ну що, є новини? Як там твій помічник? – запитав Георгій.

– Усе ще в комі.

– Послухай, у мене таке відчуття, що ти мені хочеш щось важливе розповісти.

– Чому? – здивувався Віктор.

Він підійшов до коридорного вікна. Подивився вниз із висоти п’ятого поверху.

– Як чому? За логікою речей. Дивися! Як тільки ти поїхав у Англію – події відразу прискорилися. Ну а три дні тому тебе просто хотіли прибрати. Тобі повезло, що в комі не ти, а твій стажист! Навіщо тебе прибирати, якби ти ні про що не дізнався? Га? Отож розщедрюйся!

– Давайте ввечері поговоримо, – запропонував Віктор.

– Добре, я передзвоню о сьомій.

Заховавши мобільник у кишеню піджака, Віктор подивився на годинник. Пів на другу.

До сьомої залишалося ще багато часу, досить, аби обдумати вечірню розмову з Георгієм та узагалі всю ситуацію в цілому.

Повернувшись у центр, Віктор зайшов у «МакДоналдс», узяв «чизбургер» із стаканчиком кави та всівся біля скляної стіни. Їв і дивився на вулицю. А на вулиці мжичило.

Віктор згадав про свого давнього приятеля, що упхав його в цю справу, про Дмитра Ракіна, який працював тепер у спецвідділі «Ф». Ось із ким треба б зустрітися, поговорити, порадитись. Адже з ним можна було говорити, не розкриваючи всіх карт, напівнатяками, ситуаціями, як було заведено в цих спецвідділах, зайнятих невідомо чим.

Віктор дістав записник, знайшов останній телефон Дмитра. Подзвонити чи не подзвонити?

Допивши каву, Віктор рішуче підвівся з-за столика. Піднявся по Городецького до театру Франка, сів на мокру лаву в скверику перед театром. Дістав мобільник.

– Алло, Дмитра Ракіна можна?

– Він у нас більше не працює, – холодно відповів чоловічий голос.

– А де його можна знайти? – здивовано запитав Віктор.

– А ви хто йому будете?

– Ми разом у МВС служили.

– А ви знаєте, куди подзвонили?

– Так.

– На Байковому, шістдесят четверта ділянка, – холодно відповів голос.

У Віктора перехопило подих.

– Він загинув? – запитав Віктор голосом, що втратив силу.

– Нещасний випадок. У час пік упав під потяг метро на станції «Оболонь».

Віктор натиснув на кнопку відбою, не попрощавшись зі співрозмовником. Декілька хвилин стискував мобільник у руці. Намагався зібратися з думками, та вологе повітря, що липнуло до рук і щік, дратувало.

Піднявся по сходах до «будинку з химерами». Вулиця Банкова здалася йому неприродно порожньою. Жодного перехожого або автомобіля. Похмурі урядові будівлі, немов насуплені монстри.

Пройшов повільно повз синю табличку «Приймальня адміністрації Президента».

Тільки коли вид на вулицю перетнула діагональна тріщина у склі, Віктор відчув себе затишніше. Опустив кип’ятильник у склянку з водою, дістав коробочку з чаєм.

При всьому цьому відносному затишку значно сильніше наринуло почуття самотності, мовби відрізали його від світу. Ні, він не думав про Іру і Яночку. Його світ зараз обмежувався стінами цього кабінетика, в якому він почувався в цілковитій безпеці. Почувався колись раніше, як, утім, і скрізь. Але тепер усе сильніше й сильніше усвідомлював, що невидиме кільце звужувалося навколо нього. Хто звужував це кільце? І чому? Тільки за допомогою Георгія йому якось вдавалося досі виходити на сліди подій. За допомогою Георгія знайшли викрадений труп Броницького. За допомогою Георгія з’ясували, хто дзвонив у ніч польоту дирижабля на пост ДАІ.

Але тепер цієї підтримки Вікторові здалося замало. Телефонні підказки та поради були занадто нематеріальні, майже анонімні.

Чай вийшов занадто міцним, і Віктор кинув у склянку три ложечки цукру. Тепер чай був гірко-солодким. Терпкий смак ліг на язик.

«Так, пора вже зустрітися, – вирішив Віктор. – Але про Рефата говорити не можна. Це навіть на користь справи. Адже тільки завдяки йому він отримав фотознімки».

О сьомій вечора Віктор усе ще сидів у кабінеті. За вікном було темно, і дощ лив як із відра. Віктор передзвонив у госпіталь. Занозін усе ще був у комі, і черговий лікар нічого обнадійливого сказати не міг.

Нарешті задзвонив мобільник.

– Ну як? – запитав Георгій. – Ти вже готовий поговорити?

– Так. Але тільки не по телефону… У мене фотографії…

– Які фотографії?

– Дуже важливі.