Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Дивився на їх обличчя і немов не бачив їх. Втома, заклопотаність і розчарування командували його настроєм. Це все, що принесли йому останні два дні перебування в Англії, два дні, на які він дуже сподівався.

По салону пройшла стюардеса, суворо перевіряючи поглядом пристебнутість кожного пасажира до свого крісла.

Віктор виглянув у вікно. Аеропорт Гетвік почав повільно від’їжджати від літака. Літак повернув ліворуч, і будівля аеропорту зникла, залишилася з іншого боку.

Через три з половиною години він буде в Києві, ще через дві години опиниться у своєму кабінеті, й, мабуть, одразу подзвонить Георгій, якому розповісти буде майже нічого. Втім, судячи з того, що все-таки стало відомо Віктору, Георгій зможе значно більше розповісти йому.

У Кембридж Віктор ризикнув приїхати сам. Вийшовши з потяга, Віктор майже відразу почув поруч російську мову. У двох молодих жінок він і запитав про потрібний коледж, і вони тут же запропонували свою допомогу. Адже коледж був недалеко, а в них було досить вільного часу. Обоє були аспірантки в Кембриджському університеті.

Одна – хімік, друга – біолог.

У коледжі вони знайшли «стафф-рум» – учительську, де і почекали перерви між заняттями. Черговий по вчительській – молодий хлопець у легкому светрі з якоюсь емблемою на грудях – налив їм із титана, що стояв там, кави і запропонував печива.

Після дзвінка у вчительську почали заходити викладачі. Хлопець, якому жінки пояснили, кого шукає Віктор, підвів до нього коротко стриженого високого чоловіка в круглих окулярах. Цей чоловік виявився професором і пояснив, що вчора за Броницьким-молодшим приїхала машина з посольства і забрала його просто із занять. Щось сталося з його матір’ю, і він терміново вилетів до Києва. Більше професор нічого сказати не міг.

Подякувавши добровільним помічницям, Віктор повернувся на вокзал і поїхав знов у Лондон. Зі свого номера подзвонив Віці в посольство, попросив про зустріч. Українське посольство виявилося неподалік, тут же, в районі Кенсингтон.

Віка зустріла його на вулиці біля старої почорнілої церкви, повз яку він ходив на засідання конференції. Пройшлися двома вузькими вуличками, перейшли ще одну авеню і знову заглибилися в район невисоких три-чотириповерхових будинків і маленьких магазинчиків. Спустилися по сходах у підвальчик. Це був візовий відділ посольства. Вона кивнула літній жінці, що сиділа за приймальним віконцем. Та відчинила двері.

На другому поверсі Віка запропонувала Віктору зайти у свій кабінет. Там він і розповів про свою поїздку і запитав, що сталося з матір’ю Броницького і коли вилетів до Києва син.

Віка знизала плечима, сказала, що вперше чує прізвище Броницьких і взагалі нічого про це не знає. Попросила почекати, а сама на хвилинку вийшла.

Віктор сидів у її маленькому кабінеті хвилин п’ять. Дивився на портрет Шевченка та на великий рекламний календар гурту «Deep Purple», що висіли на стіні, поки Віка не повернулася разом із невисоким кремезним чоловіком років п’ятдесяти. Недопрасований чорний костюм сидів на нім якось незграбно, верхній ґудзик білої сорочки був розстебнутий, а вузол темно-зеленої краватки ослаблений, мовби ця людина страждала від астми і їй постійно бракувало повітря.

– Ніхто у нас нічого не знає про цього Броницького, – сказала Віка. – Розкажіть, будь ласка, ще раз нашому співробітникові про те, що вам там сказали в коледжі.

– Плачинта Олександр Йосипович, торговий аташе, – відрекомендувався чоловік.

Віктор усе йому розповів, той покивав і вийшов. Повернувся через десять хвилин.

– Вікторе Миколайовичу, – офіційним тоном заговорив торговий аташе. – У нас до вас велике прохання: не поширювати цю вигадану версію про участь нашого посольства у від’їзді Броницького. Те, що вам хтось сказав у Кембриджі, просто нереально. У нас усього дві машини, і вони постійно зайняті. Крім того, у випадках, якщо громадянин України зареєстрований у посольстві, і дійсно його терміново розшукують удома, ми тільки дзвонимо йому або посилаємо листа. Саджати його на літак і відправляти до Києва в наші обов’язки не входить.

– Але хто тоді міг його забрати з коледжу й відвезти в аеропорт? – запитав Віктор.

– Є маса служб ескорту, яким можуть заплатити з будь-якої точки земної кулі, і вони вишлють машину з супроводжуючим і зроблять усе, про що їх попросять…

Торговий аташе спітнів і ще більше ослабив вузол краватки. Віктор звернув увагу, що в кабінеті особливо душно не було. Видно, чоловікові було дійсно зле.

– Вибачте, – підвівся аташе. – Дуже багато роботи, треба йти… У нас навіть співробітників вільних немає, щоб посилати їх за кимось в інше місто!.. – сказав він на прощання, додавши для переконливості відповідний жест руками.

– А чому ви мене не попросили поїхати з вами? Я б вам охоче допомогла, могли б просто з Кембриджа з посольством зв’язатися та про все дізнатись.

– У вас же багато роботи, – абсолютно щиро сказав Віктор. – Навіть хворі працюють, – кивнув він у бік дверей.

– Це мій чоловік.

Очі Віктора здивовано округлились.

– Так, він хворий, але якщо почне лікуватися – нас відправлять додому до Києва, і ми ніколи вже не потрапимо за кордон. Йому відразу інвалідність уліплять, а я стану дружиною інваліда.

Віктор розуміюче кивнув, хоча насправді тільки в літаку до нього повністю дійшов сенс її слів.

«Вірна дружинонька», – подумав він.

Поряд зупинилася стюардеса з пляшками на колесах.

– Що бажаєте випити?

– Червоного вина, – попросив Віктор.

51

Уранці Сергій подивився затьмареним поглядом у вікно і, побачивши сонячне світло, зрадів. Нічого не кажучи Ніку, він одягнувся, підхопив черепаху і вийшов у двір. Нік і сам підійшов до вікна на своїй половині. Прослідкував, як Сахно вийшов із парадного і сів на лавці, опустивши черепаху собі під ноги.

«Знову втече», – з іронією подумав Нік і відійшов до плити.

Осіннє сонце, здавалося, дарувало останнє тепло, що пробиралося навіть усередину цієї маленької квартири. Нік розчинив вікно навстіж. Згадав, що ще не вмивався.

День обіцяв бути спокійним і сонячним, але напарник, що несподівано повернувся з вулиці, порушив налаштування Ніка на спокій.

Сергій опустив черепаху на підлогу, підлив їй у блюдце молока, потім обернувся до Ніка.

– Чуєш, позич дві сотні! – попросив він, але голос його звучав, на відміну від учорашнього, твердо.

– А ти що, віддаси? – посміхнувся Нік.

– Віддам, – пообіцяв Сергій.

Нік бачив, що Сахно повністю прийшов до тями, поки сидів на сонечку. Псувати собі настрій Нік не хотів.

– Ти ж знову все витратиш!

– А для чого ще бабло існує? Для того, щоб його в банку зберігати? Та