Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Сергій насилу підвівся і пішов у ванну. Задзюркотів за тонкими дверима душ.

– Тобі каву туди чи сюди? – крикнув Нік.

– Туди! Я вже виходжу!

Він справді вийшов, мокрий, у мокрих спортивних трусах.

– Ох, пече… – поскаржився він. – Важко…

Він випив каву, попросив іще. Випивши другу чашку, налив собі склянку води з-під крана.

Поступово прийшов до тями. Тільки погляд його залишався якимсь утомленим і примруженим.

– Ти мені гроші давав? – запитав у Ніка.

– Які?

– Ну половину тих, що прислали.

– Ні.

– Давай п’ятсот, – зажадав він неголосно.

– А на їжу?

– Потім розберемося, давай половину!

Нік дістав конверт. Простягнув Сергію п’ять сотенних. Сахно повільно одягнувся. Випив іще одну склянку води. Відчиняючи двері, озирнувся. Сказав: «Буду ввечері!» І пішов.

Через кілька хвилин повз будинок проїхав їх похоронний лімузин і зник у кінці вулиці.

Нік утомлено всміхнувся. Безсонна ніч уже давалася взнаки. Але в голові туман розсіявся, полегшало. Він знову приліг на спину. За вікном було світло. Очі заплющились, і він задрімав.

Прокинувся вже з абсолютно ясною головою. Згадав, що Сахно, взявши п’ятсот марок, поїхав до вечора. Звичайно, коли б він, Нік, був у нормальному стані, не дав би йому стільки грошей. Адже ясно було, що до вечора Сергій їх успішно витратить. Іще невідомо на що, але те, що до вечора їх у нього не буде, – Нік знав точно.

Проте настрій від цього не зіпсувався. Навпаки, настрій навіть покращав од усвідомлення того, що напарника до вечора не буде. Дуже вже хотілося Ніку побути самому, попити чайку наодинці, подумати про життя.

Подумки поговорити зі своїми, пояснити їм, що процес іде, а значить, може і закінчитися найближчим часом.

Прийнявши душ, Нік глянув на годинник – за десять хвилин друга. Попереду залишалося ще півдня.

Погода на вулиці була похмурою, але без дощу. Хоча дощ міг піти будь-якої хвилини – дуже вже низькими та важкими були хмари.

Нік одягнувся й вийшов. Хотілося прогулятись, подихати чистим повітрям. Повітря в квартирі здалося спертим і все ще повним солодкуватого гашишного диму.

Порожнє містечко навівало романтичні думки. Спокій усередині гармоніював зі спокоєм вуличок Ойскірхена.

Блукаючи навмання. Нік вийшов на маленьку площу, мабуть, центральну в містечку. Церква, три аптеки, кафе, супермаркет «Норма» і приватний м’ясний магазин, крізь вітрину якого на вулицю виглядав м’ясник у білому лікарняному халаті. Звичайно, не лікарняному, але у Ніка чомусь виникла саме ця асоціація. Зупинившись на автобусній зупинці, він втупився в цього м’ясника. А той, здавалося, всміхнувся у відповідь.

У простір між Ніком і м’ясником в’їхав автобус. Перед Ніком відчинилися передні двері, й тепер він упіймав на собі ввічливий і очікувальний погляд водія.

– Ні, я не їду, – сказав по-німецьки Нік. І водій, кивнувши, повів автобус далі.

Із автобуса хтось помахав Ніку. Він здивовано підвів голову, подивився. Впізнав стареньку сусідку, що допомогла шукати черепаху. Махнув їй у відповідь.

Знову перед ним через дорогу був м’ясний магазинчик, але м’ясник тепер був зайнятий обслуговуванням якогось старого. Показував йому шматок м’яса, щось пояснюючи.

«Вулиця, ліхтар, аптека…» – згадався Нікові Олександр Блок зі шкільної програми.

Захотілося зайти в кафе, і Нік зайшов. Усередині було чисто й затишно. Високі круглі столики та високі грибки-табурети із м’якими сидіннями.

Узявши чашку кави і вподобану ним білу цукерочку-мишку за десять пфенігів, він сів за столик лицем до площі. Цукерка виявилася німецькою пастилою, солодкою і ніжною.

Посидівши з півгодини, Нік вийшов на площу. Вже крапав дощ, але краплі здалися Ніку теплими. Він пішов далі й побачив жовтий ріжок пошти.

Захотілося написати листа Тані та Володьці, і він зайшов усередину. Купив конверт і маленьку пачку поштового паперу, купив марку для Росії та став біля високого столу.

«Дорогі мої Таню і Володько!

Я ввесь час думаю про вас, як ви там? Що робите? Чи не холодно вам на дачі? Переїзд трохи затягується, але я впевнений, що через місяць-два зустрічатиму вас у Києві. У мене все гаразд. Не хворію. Можна сказати, що подорожую по Європі. Тут цікаво, але без вас нудно. Коли-небудь ми разом приїдемо сюди, і я поведу вас у кафе, де півгодини тому пив каву і їв німецьку пастилу.

Тримайтеся. Якщо буде холодно – позичте у рідні грошей і зніміть де-небудь квартирку. Як тільки зможу – відправлю вам гроші».

Нік зітхнув і ретельно замазав ручкою останню фразу про гроші. Навіть за найбільшого бажання гроші звідси в Саратов послати він не міг.

«Люблю, цілую, привіт усім.

Ваш Нік».

Підписав конверт, заклеїв. Пройшовся язиком по звороту поштової марки, потім помітив, що поруч стоїть спеціальна мокра подушечка.

Вийшов на вулицю з листом у руці. Постояв перед жовтою поштовою скринькою, вправленою в стіну пошти. Постояв і пішов далі, тримаючи листа в руці.

Крапав дощ, монотонно і ненав’язливо, наче хмара серйозно взялася за економію дощової води.

Пальці руки стискували лист і мовби відчували тепло, що йшло від паперу. Це було його тепло, яке він хотів відправити своїм. Хотів і боявся. Розуміючи, що не можна це робити. Розуміючи, але все-таки думаючи, що нічого страшного не станеться, якщо вони отримають від нього звісточку. Адже нічого про свої справи в Німеччині він не написав, узагалі нічого конкретного не написав. Це, може, навіть налякає Тетяну, змусить замислитися. Зате вона дізнається, що все в нього гаразд, що він пам’ятає про них.

«Кину в наступну скриньку», – вирішив він.

Але і повз наступну поштову скриньку Нік пройшов не зупинившись.

Лист раптом вислизнув із руки і впав на мокрий асфальт. Нік зупинився над ним, постояв кілька хвилин і пішов далі, залишивши його на асфальті.

Сахно повернувся близько десятої вечора. Ввалився в квартиру, ледве стоячи на ногах, веселий і загальмований. Нік помітив із вікна, що машину він залишив просто біля парадного.

– Ти що, не міг її за будинок поставити? – запитав він.

– Міг, – сказав Сергій. – А яка різниця?

– А кому сподобається, коли під парадним стоїть катафалк?

– Давай п’ятдесят марок – і поставлю!

– А що, ти вже все витратив?

– Ні, не все. Але гроші потрібні!

– А за десять поставиш? – запитав Нік.

– За двадцять.

Нік простягнув напарникові двадцять марок. Той узяв і з посмішечкою, похитуючись, вийшов.

Виглядаючи з вікна, Нік роздивився у світлі ліхтаря, що у похоронному лімузині розбита ліва фара.

50

Отримавши на прощання від англійського паспортного контролю трикутну печатку в закордонний паспорт, Віктор пройшов на посадку. Чекати довелося недовго, і вже через п’ятнадцять хвилин