Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Нік уперше чув, щоб Сергій так твердо щось обіцяв. Урешті-решт, якщо не віддасть – а де йому їх узяти, щоб віддати? – то наступного разу можна буде з ним розмовляти по-іншому й коротше.

Отримавши дві сотні, Сахно навіть не сказав «спасибі». Мовчки засунув їх у кишеню джинсової куртки, підійшов до вмивальника, набрав чашку води з-під крана, випив.

Потім узяв шкіряну валізу й вийшов.

Нік стояв приголомшений.

– Гей! – підскочив він до дверей. Відчинив, виглянув на сходовий майданчик. – Навіщо тобі валіза?

– Не кричи! – донісся до нього спокійний гучний голос Сергія. – Ввечері приїду.

Проїхав під будинком і сховався за поворотом вулички їх лімузин із розбитою фарою.

Черепаха занурила мордочку в блюдце з молоком і чхнула. Нік озирнувся.

Нічого хорошого від цього дня він уже не чекав. Навпаки, уявив собі, що ось зараз задзвонить телефон, і знайомий голос зажадає, щоб вони за годину виїжджали в Трір. І що йому Нік відповість? Що Сахно поїхав до вечора кататися та прихопив із собою рушницю з оптичним прицілом і глушником? Маячня!

Навіщо він узяв із собою валізу?

Нік раптом пов’язав воєдино в голові розбиту учора фару лімузина та сьогоднішній такий похмурий і серйозний від’їзд Сергія. А що коли він учора зчепився з кимось, а сьогодні поїхав розставити крапки над «i»? В будь-якому разі Ніку було зрозуміло, що сьогоднішній різкий від’їзд Сергія пов’язаний із його вчорашнім днем. Але хоч би з чим він був пов’язаний, нічого хорошого з цього вийти не могло.

Нік пройшовся по квартирі, зупинився над пакетом із речами Погодинського. Згадав, що збирався викинути куди-небудь чимдалі його кредитні картки та чекові книжки. Відійшов до вікна, вдихнув свіжого повітря.

Відповідь на виниклу проблему прийшла сама собою – треба просто піти прогулятися. Нехай дзвонять. Просто нікого не буде вдома. Ні, буде, звичайно. Черепаха Ніна залишиться в квартирі, але до телефону вона навряд чи підійде.

Приємний вітерець освіжив обличчя, відвернув увагу. Пройшовшись учорашнім маршрутом, Нік вийшов на центральну площу Ойскірхена, і ноги самі довели його до вже знайомого кафе з високими круглими столиками та грибками-табуретами. Узявши собі каву та білу мишку-пастилу за десять пфенігів, він усівся обличчям до прозорої скляної стіни кафе. Тепер спокій помалу повертався до Ніка. Він був поза досяжністю телефонних дзвінків і команд, які не міг виконати. Йому й не хотілося зараз виконувати будь-які команди. Він був тимчасово вільним. Але настільки тимчасово, що навіть думати про це боявся.

Дивився крізь скло на площу.

«І чого тут так багато аптек? – подумав, пригубивши міцної кави. – Може, люди тут частіше хворіють? Чи, навпаки, живуть довше і тому їм у старості потрібно багато пігулок і вітамінів?»

Якось самі собою думки потекли в цьому напрямі й від аптек перескочили до самого містечка, маленького та нудного, в якому, здавалося, робити було зовсім нічого. Хіба що тільки хворіти й лікуватися.

Мимо пройшла старенька з візком для покупок, наповненим однаковими пакетами з червоним написом «Норма». Обличчя її здалося Нікові знайомим.

Власне, він тут бачив тільки оцю стареньку.

Вона раптом обернулась і помахала Нікові рукою, теж упізнавши його. Зайшла в кафе, залишивши візок із покупками на вулиці біля дверей.

– Доброго ранку, юначе, – сказала всміхаючись. – Як ваша черепаха?

– Добре, – відповів Нік по-німецьки.

– Ви ж нещодавно у нас живете? Вам подобається тут?

– Так, красиве місто…

– Ви приходьте до мене на обід сьогодні, я суп із капусти зварю. Прийдете? Нудно, знаєте, одній. Син рідко приїжджає…

Нік кивнув.

– Квартира три, приходьте о пів на першу.

Нік провів її поглядом, ковтнув кави і закусив білою цукерковою мишкою. У принципі, запрошення старенької прийшлося дуже до речі. Ще один привід не сидіти у себе в квартирі.

По дорозі купив у супермаркеті маленький тортик у пластиковій упаковці.

– У вас так довго дзвонив телефон, – сказала йому старенька, привітавшись. – Тут дуже тонкі стіни. Зараз будують зовсім не так, як перед війною…

Квартира у старенької була така сама, як і в них. Тільки її квартиру можна було назвати вмебльованою. Тут було і ліжко з двома подушками, і шафа, і буфет. Усі меблі претендували на звання антикварних. Видно, старенька переїхала сюди зі свого старого будинку.

– Ви знаєте, іноді я чую кожен ваш крок, – вела вона далі, показуючи поглядом на стелю. – А коли у вас дзвонить телефон, а я – у ванній, то мені здається, що це мій телефон дзвонить. Але мені так рідко дзвонять. Тільки лікар і син. Була ще подружка, тут недалеко жила, але померла в червні. Вона була старша за мене, а мені ж уже вісімдесят три!

Нік слухав її неуважно. Вже друга згадка про телефонний дзвінок у їхній квартирі змусила його занервуватись.

– Мене звуть фрау Гуг. А вас?

– Ніколас, Ніколас Ценн.

– Ви ж фольксдойче, так?

– Так. – Нік кивнув.

– А звідки переїхали?

– З Волги.

– Ну сідайте до столу, я зараз супчику насиплю!

Після супу фрау Гуг, не запропонувавши переміни, відразу поставила на плиту чайник, а на стіл – чашки та блюдця. Потім витягла з упаковки принесений Ніком тортик і поклала його на фарфорову дощечку.

Пролунав телефонний дзвінок, і Нік озирнувся на всі боки у пошуках телефону.

– Ідіть, ідіть! Це у вас дзвонять! – заторохтіла фрау Гуг. – Ідіть, а я поки що чай заварю.

Знехотя Нік підвівся з-за столу. Фрау Гуг послужливо відчинила йому двері.

– Де це ви так довго ходите? У туалеті були? – запитав знайомий голос.

– Ні, мене не було в квартирі.

– Це я вже зрозумів. Слухайте уважно. Сьогодні тричі подзвоните з квартири по телефону 546-33, тільки спочатку наберете код 0454. Залишите на автовідповідачі повідомлення: «Післязавтра ми приїдемо поставити вам декілька запитань». Запам’ятали? Можете записати, і код запишіть!.. Записали? Значить, подзвоните зараз, потім о шостій вечора і о десятій. Завтра зробите те ж саме, тільки повідомите, що приїдете не післязавтра, а вже завтра. Нехай розігрівається. Завтра можете разів п’ять подзвонити, починаючи з ранку.

– А що коли він сам візьме трубку і захоче говорити? – запитав Нік.

– Тоді скажете, що йому зараз передзвонять, і наберете мій номер. Дуже легкий – сорок вісім нуль чотири. Просто подзвоните мені й скажете, що він сам зняв трубку. Зрозуміло?

– Так.

– Я вам передзвоню завтра увечері. До побачення.

Напруження злегка відпустило Ніка.

Чхнула черепаха, і Нік автоматично озирнувся, знайшов її поглядом в її улюбленому місці під холодним радіатором.

Повернувся на перший поверх до фрау Гут.

– А сім’я у вас є? –