Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Гаразд, – сказав після паузи Георгій. – Ти де зараз?

– У райвідділі.

– Фотографії з собою?

– Так.

– Добре. Візьми їх. Через півгодини біля в’їзду на будмайданчик виставкового залу праворуч від Жовтневого палацу. Там два телефони з козирками. Біля них.

Віктор подивився на дерев’яну вішалку, що стояла в кутку кабінету. Там висіла чергова «даішна» плащ-палатка.

Прогулявшись під дощем, Віктор вийшов до недобудованого виставкового залу навпроти верхнього виходу станції метро «Хрещатик». Став під козирком подвійного телефону-автомата, з’єднаного по-сіамськи задніми стінками. Годинник показував за чверть восьму. Озирнувся. Мимо проїздили машини. В акваріумі станції метро стояли якісь люди. Хтось виходив, виставляючи спершу із дверей станції свою парасольку.

«Звідки він прийде?» – подумав Віктор.

– Півгодини минуло? – поруч пролунав знайомий голос. Віктор побачив ноги по інший бік залізної стійки, до якої кріпились обидва телефонні автомати.

– Залишайся на місці, – сказав Георгій. – Ми ж добре один одного чуємо. Давай фотографії.

Віктор простягнув конверт під проміжну залізну стінку.

– А тепер розкажіть, що там.

– Двоє у джинсових костюмах виїхали з Києва наступного дня після смерті Броницького. Двоє інших пасли їх у Польщі до кордону з Німеччиною. Один із них, коротко стрижений, – капітан Килимник зі штабу прикордонних військ.

– Молодець, – здивовано мовив Георгій. – Як тобі вдалося це добути?

– Свої люди в Польщі… таємниця слідства.

– Гаразд, – сказав Георгій, – головне, щоб результат слідства не був таємним… А що тепер робитимеш?

Питання заскочило Віктора зненацька.

– Займуся Килимником, – після паузи сказав він.

– Не треба. Я сам ним займуся. Давай без самодіяльності.

– Так, але ж я веду цю справу, а не ви! – вирвалось у Віктора. – Це ж мене хотіли вбити, коли стріляли по машині!

– Тихіше, тихіше! – спокійно заговорив Георгій. – Давай утямимо головне. Справу веду я, а ти – офіційна особа, відповідальна за справу.

– Себто офіційна мішень?

– Так, – погодився Георгій. – Мішень. Але я тебе оберігаю. Якщо не вбережу – фатум. Але якщо доведемо справу до кінця – всі медалі твої! А я так і залишуся в тіні. О’кей? Ти зрозумій, якщо процес супроводжується трупами, значить, він іде до фіналу, і тепер треба просто частіше оглядатися на всі боки й ухилятися від куль. Це тебе стосується! Ти як додому поїдеш?

– На метро.

– Повертайся в райвідділ і візьми чергову машину. Нехай тебе відвезуть і проведуть до квартири. Вранці передзвоню. Фотографії зобов’язуюся повернути.

Віктор занервувався, розуміючи, що розмова добігла кінця.

– А що ж мені тепер? Я сам, без помічників…

– Я тобі знайду когось, – пообіцяв Георгій і вийшов з-під козирка.

Віктор зробив крок під дощ, дивився вслід Георгію, що підходив до машини, яка стояла під парканом будівництва. Георгій був вищий і кремезніший за Віктора. Його спина, він сам, одягнений у темний довгий плащ, із широкою парасолькою в руці, вже розчинявся у вуличній темряві. Почулося клацання, і машина підморгнула фарами. Це була звичайна «вісімка».

У тьмяному світлі, кабіни «вісімки» Віктор спробував розгледіти риси його обличчя. Але це йому не вдалося.

Машина виїхала на бруківку й покотилася вниз до Хрещатика.

На вежі Будинку профспілок спалахнув час: 19–59.

Віктор ішов у бік райвідділу, а навздогін йому чулися удари вежового годинника.

55

Настав «робочий» день, але надії Ніка на те, що Сахно заспокоїться і знову стане нервово-поступливим, як це було зазвичай, не виправдалися. Вже о дев’ятій ранку, нічого не кажучи, Сергій підвівся, підлив молока у блюдце своєї черепахи і, прихопивши валізу, вийшов, обережно зачинивши за собою двері. Він, мабуть, думав, що Нік спить. Але Нік тільки прикидався сплячим. Він розумів, що будь-яка його дія або слово викликала б зараз гучну перепалку, від якої плани Сахна не помінялися б, зате настрій Ніка був би зіпсований на цілий день.

Він уже і так упав, як тільки пробурчав під вікнами мотор лімузина, що від’їжджав невідь-куди.

Нік устав, але навіть до вікна підходити не захотів. І так було ясно, що нинішній день, у кращому разі, викличе роздратування в їхніх прямих і непрямих роботодавців, у гіршому – призведе до серйозніших наслідків. Адже вони виконували кимось продуману та сплановану операцію. Вони розігрівали цього Вайнберга, готували його до «добровільної» бесіди. І ось прокол, який порушить плани і, мабуть, дасть Вайнбергу передих і час подумати.

«А чому він не від’їжджає? – подумав про Вайнберга Нік. – Адже якщо його «діставання» йде по наростаючій, то, напевно, воно може закінчитися його смертю?

Будь-яка людина в такій ситуації це зрозуміла б. Та й він, мабуть, не дурень. А може, він уже поїхав? І тоді нічого особливо страшного не станеться через те, що вони не змогли виїхати сьогодні в Трір?…»

Задзвонив телефон.

– Ніколас? – прозвучав знайомий голос. – Є деякі зміни в планах…

Гора звалилася з плечей Ніка. «Пронесло», – подумав він.

– Виїжджайте ближче до шостої, щоб бути там увечері. Пошуміть як-небудь, щоб охоронці виглянули. Нехай напарник у них постріляє. Якщо влучить – навіть краще. По дорозі назад подзвоните хазяїну з Тріра і скажете: «П’єр погодився на бесіду через два дні». Запам’ятали?

– Запам’ятав, – загальмовано мовив Нік, знову пригнічений своїми надіями, що не справдилися.

– Завтра вранці я передзвоню, – пообіцяв невидимий інструктор і поклав трубку.

Нік зітхнув. З’явилася слабка надія, що Сахно до вечора повернеться, і вони зможуть виконати сьогоднішнє завдання. До шостої ще був цілий день.

Але час пролетів швидко. Із-за низьких хмар вечір наступив раніше звичного, і вже близько п’ятої за вікном стало сіро і похмуро.

Годинникова стрілка спокійно дійшла до шостої й рушила далі. Поступово Нікові стало зрозуміло, що цей вечір йому належить перебути наодинці й удома, якщо можна назвати цю квартиру домівкою.

Він дістав із холодильника пляшку пива. Підійшов до відчиненого вікна, і в обличчя вдарила освіжаюча вологість вуличного повітря.

Несподівано у душі виник спокій і паралізував думки. Він стояв і вдихав вологість вечірнього повітря. Ні про що не думав. Механічно підносив до рота пивну пляшку і робив черговий ковток нахильці. Йому вже було однаково.

Наступного ранку дощ усе ще періщив. Напрочуд міцний сон довго не відпускав Ніка, і навіть усівшись на своєму матраці, він насилу втримував очі розплющеними. Холодний душ привів до тями, але тіло все ще чинило опір бадьорості, що нав’язувалася йому свідомістю, думками, почуттям обов’язку, до того ж невиконаного.

Нік зрозумів, що Сахно не повертався. «Тепер-то він узагалі не повернеться», – подумав він, і його запитливий погляд відшукав черепаху, мовби вона була повноправним представником Сахна і