Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– такий собі Василь Портнов на прізвисько Порт. Дві судимості після служби в ОМОНі. А на другій фотографії один із утікачів – Сергій Сахно. Колишній сапер, прізвисько таке ж – Сапер. Виконував чорну роботу для СБУ. Людина обмеженого розуму, неврастенік, любитель наркотиків. Гадаю, що його вивезли чимдалі, щоб там і поховати. Ось тільки його супутник – особа абсолютно невідома. Але ситуація більш-менш зрозуміла.

– Що зрозуміло? – запитав Віктор.

– Те, що друга пара, скоріше за все, стежила за першою, щоб запобігти можливому їх поверненню в Україну. Скоріше за все, Сахна позбулися в Німеччині, і зробив це його попутник. Попутника, ймовірно, теж прибрали. Залишати його живим було б непрофесійно… Але головне – дев’яносто дев’ять відсотків, що ці четверо мають прямий стосунок до справи Броницького.

– А Килимник із Портновим? Вони де?

– Портнов зник. За неперевіреними даними, він утік у Росію, а перевірених даних немає. А Килимник нині служить в українському посольстві у Франції. Помічник військового аташе.

– Давно?

– Уже два тижні.

– Так що ж робити? – поцікавився Віктор. – Їхати у Францію?

– Я бачу, тобі сподобалося їздити. Почекай пару днів. Може, дійсно полетиш. Закину цю ідею. Тільки частіше оглядайся на всі боки. Якщо Килимник – велике цабе, тобі спробують перешкодити вилетіти. Якщо не дуже велике – він потрапить де-небудь у Парижі під машину.

– А якщо він не потрапить під машину, а я тут не впаду під потяг метро?

– Значить, просочування інформації не було. Зрозуміло? Та ти почекай, речі ще не збирай і виду не показуй, що хочеш Ейфелеву вежу побачити! Давай поки що штаб прикордонних військ помацаємо. У найближчі три дні рівно опівдні під’їжджай черговою машиною на Володимирську, став машину на розі Рейтарської так, щоб було видно вхід у штаб, і просто спостерігай за тими, що входять і виходять, по півгодини. Потім від’їжджай.

– А на що звертати увагу?

– На двері. Тільки на двері, – мовив Георгій.

Додому Віктор повернувся теж черговою машиною. Витягнувши з поштової скриньки лист і якісь рекламні листівки, піднявся ліфтом до себе. Іра і Яна вже спали. Він тихенько зачинив двері на кухню, сів за стіл.

У конверті лежала записка: «Завтра приїжджаю до Києва. Зустрінемось о десятій вечора на платформі станції метро «Гідропарк». Рефат».

Віктор оглянув конверт. Поштових штемпелів і марки на нім не було.

Зітхнув. Мало того, що місце для вечірньої зустрічі було вибране досить дивне. Але і до самої зустрічі Віктор був не готовий. Принаймні психологічно. Так, вони домовились обмінюватися інформацією, і тепер Вікторові було відомо більше, ніж під час їхньої зустрічі в Лондоні. Але передавати Рефату те, що він щойно дізнався від Георгія? Це якраз і схоже на просочування інформації. Хоча без Рефата й цих фотографій справа, звичайно, не зрушилася б.

«Гаразд, – подумав Віктор, немов переконуючи себе. – Для користі слідства… Це ж тільки для користі слідства. Може, він теж щось нове розповість».

Заздалегідь виправдавшись перед собою, Віктор проте почував себе незатишно. До цього домішувалася і якась боязнь, що його, простіше кажучи, коли-небудь накриють і припишуть співпрацю з ворогом, тобто з Росією.

До його незатишного стану додалося і відчуття голоду. Віктор знайшов в морозильнику пачку пельменів, поставив каструльку з водою на газ. Подивився у вікно, за яким у темряві, позбавленій зірок, горіли декілька ліхтарів ближнього села.

Наступного дня, узявши в райвідділі чергову «вісімку», Віктор зупинився на розі Рейтарської й Володимирської так, щоб добре було видно вхід до штабу прикордонних військ. Там був і інший, більш парадний вхід з боку Золотоворітського провулка, але Георгій чомусь ігнорував той вхід. Йому були цікавіші ці двері, невисокі, простіші, з вічком. Люди входили і виходили крізь них так часто, мовби за дверима розташовувався звичайний магазин. І що відразу кинулося Вікторові у вічі – так це повна відсутність військової форми на відвідувачах або працівниках штабу. Особливо не придивляючись до облич, Віктор прикипів поглядом до цих скромних дверей, немов потрапив під їх гіпноз. На Володимирській навпроти дверей раз у раз зупинялися машини, переважно чистенькі, доглянуті іномарки, що передусім свідчило, що в кожної, окрім хазяїна, був іще й шофер, який наглядав, аби все блищало і мало вигляд новенького. Півгодини пробігли майже непомітно. Віктор насамкінець вирішив поглянути мигцем і на парадний вхід до штабу. Проїхав трохи вперед по Рейтарській.

Другий вхід був насправді «першим» – подвійні високі двері, прапори на флагштоках і люди – всі до єдиного! – входили і виходили у військовій формі, як і належить у такому місці. Щоправда, машини, припарковані на маленькому майданчику перед штабом, були скромні, але теж чистенькі. Там стояли різні моделі «Жигулів», кілька «Волг» і один свіжопофарбований газик з солдатом-водієм, що ліниво переглядав газету «Бульвар».

Віктор знизав плечима, не знайшовши миттєвого пояснення різниці між двома дверима штабу. Розвернувся навколо клумби і виїхав знову на Володимирську.

Основне сьогоднішнє завдання було виконане. Тепер залишалося чекати вечора.

Повернувшись до райвідділу, він навів довідки про смерть вдови Броницького. Сподівався почути щось нове. Нещасний випадок. Машину, що збила її, не знайшли, зате – як сказали йому по телефону – все ще шукали. За даними, отриманими від запізнілого свідка – місцевого двірника та п’яниці, це був старий «мерседес» білого кольору. Свідок твердив, що під машину її штовхнув молодий хлопець.

Залишивши райвідділівську «вісімку» на маленькій автостоянці навпроти метро «Арсенальна», Віктор приїхав на «Гідропарк» за три хвилини десята. Він був єдиним, що вийшов на цій платформі з потяга. Коли потяг відійшов, Віктор зрозумів, що зараз більше нікого на платформі немає. Озирнувся уважніше туди-сюди. Навколо станції горіли вуличні ліхтарі, створюючи відчуття якогось життя, але далі, за ними, панувала темрява. Навіть не вірилося, що це місце практично розташоване в центрі міста, а якщо точніше – посередині, як ковбаса в закритому бутерброді.

Підійшов потяг з іншого боку платформи. Автоматичні двері вагонів відкрились і тут же зачинились. І він поїхав далі, у бік центру.

– Добрий вечір, – пролунав за спиною знайомий приглушений голос.

Віктор здригнувся. Повільно обернувся. Перед ним стояв Рефат в елегантному чорному пальті, з парасолькою-тростиною в руці.

– Може дощ піти, синоптики обіцяли, – сказав він, помітивши здивований погляд Віктора на парасольку-тростину.

А Віктор чомусь згадав слова майора Щура: «Менти парасольок не носять». Ну та Рефат і не був ментом.

– Давно приїхали? – запитав Віктор.

– Давай без церемоній, пора вже один одному дружньо «тикати». Сьогодні приїхав. Ходімо погуляємо?

Віктор кинув погляд на темний Гідропарк, звужений ліхтарним світлом до п’ятачка навколо