Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Машина пішла вліворуч і зупинилася на нульовій, аварійній смузі автобану.

Нік швидко зрозумів, у чому справа, ще до того, як Уллі й Сахно помінялися місцями.

Уллі самовпевнено повернула лімузин у другий ряд, і тепер Сахно вже позіхав поряд із Ніком. Той теж позіхнув. Давалася взнаки безсонна ніч. Врешті-решт вони обоє задрімали. Нік, упустивши атлас автодоріг під ноги, поклав руки на черепаху, що лежала тепер сумирно на його колінах.

Розбудили його через якийсь час дивна тиша та холод. Нік відчував на своєму лівому плечі тягар. Обернувшись, побачив, що до його плеча притулився головою сплячий Сергій. Уллі теж спала, влігшись головою на схрещені поверх керма руки.

Скло, заліплене снігом, від якого мовби йшло слабке світло, посилило відчуття холоду, і Нік щулився. Захотілося тепла. Захотілося поворушитись, але він стримався, не бажаючи розбудити Сергія. Думки про холод і бажання тепла викликали в душі біль. Постав перед очима далекий Саратов. На язиці подумки з’явився присмак диму. Нік згадував своє прощання з Танею і Володькою, згадував у деталях. Навіть сухий гарячий таджицький вітерець, що доторкався шорсткою рукою до його щік на вокзалі Душанбе, і той немов з’явився раптом на мить у машині. Життя заносило його кудись усе далі й далі від будинку, якого більше не було, від сім’ї, яка не загинула б, коли б придумав він що-небудь інше для їхнього майбутнього. Життя об’єднало його із убивцею, зробило солдатом неіснуючої спецслужби і врешті-решт перетворило на втікача, що, як здавалося тепер, утікає не від небезпеки, а навпаки – до неї.

Сльоза повільно скотилася по щоці, залишивши на шкірі відчуття холоду. Нік витер її. Де вони тепер? Котра година? Подивився на Уллі, на Сергія. Вони все ще спали.

А до Ніка повернулася бадьорість, але бадьорість ця була тільки фізична. Стомлена душа, здавалося, дратувалася бадьорістю тіла.

Першою прокинулася Уллі. Розтермосила Сергія, щось показала йому руками, коли він одірвав голову від плеча Ніка.

Потім вона завела мотор і ввімкнула двірники. Дві гумові лапи змели з лобового скла сніг, очистили «картинку», і Нік обімлів, немов уперше потрапивши до кінотеатру. Перед ними лежала безлюдна звичайна дорога, вже не автобан. Обабіч суцільною стіною стояв сосновий ліс, але окрім сосен, обабіч дороги через рівні проміжки стояли ліхтарні стовпи. І ліхтарі на них сяяли яскравим жовтим світлом. Сніг не падав.

– Де це ми? – здивовано запитав Сахно.

Обернувся до Уллі й щось запитав її жестами.

– Бельгія, – сказав він, обернувшись до Ніка. – Ми вже тут.

– А що далі?

– Далі де-небудь поснідаємо. Бачиш, ми майже в місті – і ліхтарі світяться! Потім купимо теплі кальсони і поїдемо через Люксембург у Трір до гера Вайнберга.

Нік хотів було висловити свій сумнів, але раптом зрозумів, що план Сахна цілком розумний і логічний. Логічний, але тільки до чого все це тепер Нікові? Вони поза законом з усіх боків. І на Івана Львовича вони вже не працюють, та й сенс самої роботи кудись пропав…

Нік прикусив нижню губу.

– Тобі не подобається? Можеш вийти! – сухо мовив Сергій. – Я тобі марок сто дам, і йди к… матері!

Нік заперечливо хитнув головою. Нíкуди було йому йти. Нíкуди і не було для чого.

Лімузин рушив. Уллі розслаблено дивилася на порожню дорогу. Сахно і Нік мовчали.

– Щось місто ніяк не починається! – мовив спроквола через півгодини Сахно і кинув погляд на Ніка. – Ліхтарі світяться, а міста немає!

Місто з’явилося хвилин через двадцять і називалося воно Льєж. Усі його вулиці були заставлені машинами, так що навіть приткнутися було ніде. Нарешті, після тривалої повільної їзди по околичних вуличках, Уллі побачила відповідне місце й уміло «встряла» лімузином між двох брудних машин.

Утрьох вони зайшли в перший же магазинчик одягу, що трапився, де їх зустрів привітний араб.

Сахно ткнув пальцем на чорні дуті куртки, що висіли на металевій вішалці-ялиночці в центрі єдиної зали.

– Скільки вони коштують? – запитав Сергій, примружено дивлячись на бирки з цінами.

Нік знизав плечима.

Сахно дістав сто марок і показав арабові. Потім знову ткнув пальцем у куртки.

Араб кивнув, зняв із вішалки куртку і простягнув її Сергію. Сергій хитнув головою й показав пальцями, що йому потрібно дві куртки.

Тепер уже араб заперечливо захитав головою.

– Слухай, запитай його, може, він німецьку знає? – попросив Сахно Ніка.

Араб німецьку знав, і через п’ять хвилин і Нік, і Сахно натягували на себе теплі чорні куртки, заплативши за обидві сто п’ятдесят марок.

– Так, тепер потрібно щось для Уллі.

Сахно обвів уважним поглядом магазин. Знову зупинив погляд на арабові і показав пальцем на Уллі.

Вона тим часом підійшла до дерев’яного стелажа зі светрами і вже тримала в руках светр смарагдового кольору.

– Запитай, скільки він коштує! – скоріше наказав, аніж попросив Сахно.

За сорок марок светр було тут же куплено і надіто. Потім араб витягнув звідкись коротеньку коричневу куртку із замші. Сахно скривився, дивлячись на неї, але Уллі вона сподобалася. Вона відразу приклала її до себе, потім наділа й підійшла до дзеркала.

Заплативши ще й за куртку двісті марок, вони вийшли на вулицю. Тепер нульова температура була їм не страшна. Але хотілось їсти.

Зупинилися перед задрипаним в’єтнамським кафе, у вітрині якого були вивішено кольорові фотографії страв.

– Ось! – рішуче мовив Сахно і глянув на Уллі. Дівчина кивнула.

Усередині до них одразу підскочив в’єтнамець із пластиковим меню, але Сахно рішуче відвів рукою меню і потяг в’єтнамця за собою на вулицю. Там він пальцем ткнув у фотографії трьох різніх страв.

– Що ти замовив? – запитав його Нік, коли той повернувся за столик.

– Біс його знає, найапетитніше, – відповів Сергій. – Але усім різне.

Найапетитніше, врешті-решт, виявилося для Ніка грудкою вермішелі з грибами та шматочками шинки, политої соєвим соусом. Для Уллі принесли щось подібне до плову, политого кетчупом. Ну а для себе Сахно отримав дві великі сардельки цілком європейського вигляду.

Нік із подивом усвідомив, що Сергій не замовив спиртного. Здивувався, але нагадувати йому про це не став.

– Скільки звідси до Люксембурга? – запитав, жуючи, Сахно. Нік не знав, і Сергій перевів погляд на Уллі. Поставив їй те ж саме запитання і, задоволений відповіддю, кивнув.

– То скільки? – поцікавився Нік.

– Три години їзди і потім іще година до Тріра. Якщо не поспішати, то до вечора будемо в гостях… – На обличчі у Сергія з’явилася недобра посмішка. – Як ти гадаєш, тисяч двісті баксів з нього викачаємо?

Нік