Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– В якому банку ці мільярди? – неголосно запитав Нік, підійшовши до Вайнберга, що всівся знову на підлозі.

На розбитому обличчі хазяїна виникла хвороблива, гірка посмішка.

– На Кіпрі… – мовив він через силу й заворушив губами, намагаючись щось виплюнути з рота. Нарешті йому це вдалось, і на мокрий паркет упали червоні від крові два вибиті зуби. – Навіщо вам це… ці гроші ніхто не отримає…

– Назва банку?

– «Норд Медітерраніен».

– А де знайти цього П’єра?

– Париж, представництво «Аерофлоту».

У їдальню повернувся Сахно, тримаючи в руці якийсь пакет. Насамперед він вимкнув плиту. Потім висипав вміст пакета на вільний край обіднього столу: дві чекові книжки, гаманець із кількома кредитними картками, ключі від машини й записник.

– Ну що, – кинув він погляд на Вайнберга, – вчитимемося писати? Вставай, жерти подано!

Вайнберг ледве підвівся. Хитаючись, підійшов до столу. Сергій підставив йому стілець. Той сів. Рукою присунув до себе одну з чекових книжок, розкрив. Узяв ручку і підвів утомлений погляд на Сахна.

– Ну, скільки не жаль? – посміхнувся Сергій. – Пиши: триста тисяч марок! Це ж приблизно двісті тисяч баксів, так? – Останнє запитання було поставлене Ніку. Той кивнув.

Вайнберг повільно вивів указану суму на чеку. Запитливо подивився на Сергія.

– На чиє ім’я чек? – запитав він стомлено.

– Ніколас Ценн, – із посмішкою сказав Сергій.

Отримавши в руки чек, Сергій насамперед перевірив суму і дату. Задоволено кивнув і заховав його в нагрудну кишеню джинсової куртки. Відійшов до плити, розклав тальятеллі по трьох тарілках і поставив їх на стіл, одну навпроти хазяїна квартири.

– А цьому? – Нік кивнув на бельгійця, який сидів на підлозі мовчки, незважаючи на відсутність у роті кляпу.

– А цьому за що?… Ну грець з ним, якщо хазяїн не проти… Ти не проти? – запитав Сахно Вайнберга і, не дочекавшись відповіді, сказав: – Тільки руки не розв’язувати, сам його з ложечки годуватимеш!..

Вайнберг їсти не хотів, було видно, що з вибитими зубами він просто не міг їсти, але після невдоволеного окрику Сергія, кривлячись од болю, він усе-таки жував тальятеллі.

Нік, швидко набивши шлунок, погодував бельгійця. Той, здавалося, ковтав цю італійську локшину не жуючи.

– Ну і компашка, – посміхнувся Сахно, обвівши повеселілим поглядом сидячих за столом. – Хоч картину пиши!..

Згори долинув дивний крик, і посмішка зникла з лиця Сергія. Він схопив пістолет, що лежав поряд із тарілкою. Спрямував його на Вайнберга.

– Хто там?

– Нікого… папуга…

– Папуга? – Сергій знову посміхнувся. – Ти що, тварин любиш?

Вайнберг кивнув.

– Я теж. Яка порода?

– Кільчастий.

– Говорить?

– Ні.

– Правильно, – кивнув Сахно. – Нíчого примушувати тварин розмовляти, для цього китайські іграшки є. А як звуть?

– Боря.

– А у мене черепаха… – мовив із дитячою безпосередністю Сахно. – Ніною звуть.

Згори знову долинув крик папуги, і Сахно попросив Ніка принести клітку вниз.

Красива купольна клітка була зачохлена. Вже поставивши її на стіл, Нік зняв чохол, і всі витріщилися на довгохвостого красеня, який теж із не меншою цікавістю оглядався на всі боки.

– Дай йому попоїсти, – наказав хазяїнові Сахно.

Той устав із-за столу, підійшов до кухонної шафки, дістав коробку із зображенням білого какаду.

– Вибач, – сказав раптом хазяїнові Сахно. – А я про тебе погано думав. Ти начебто нічого дядько…

І Нік, і Вайнберг подивилися на Сергія здивовано. Лише бельгієць, який не розумів, про що йшлося, був абсолютно заворожений папугою і витріщався на нього не кліпно.

Годинник відбив п’яту ранку. За вікном їдальні все ще було темно.

– Сергію, на автовідповідачі хтось обіцяв приїхати вранці! – захвилювався Нік.

– Хто приїде? – ввічливо запитав Сахно хазяїна.

– Це вже неважливо, – зітхнув Вайнберг.

– Ну, може, тобі неважливо, – погодився Сахно. – Але нам важливо…

– Друзі, вбивати приїдуть… я смерті вже не боюся… втомився боятися.

– Правильно, я теж твоєї смерті не боюся, хоча жалко, – кивнув Сахно. – Може, в Люксембург тебе відвезти разом із Борею?

Вайнберг заперечливо хитнув головою.

– Знайдуть… – мовив він після паузи.

– Твоя правда. І нам пора збиратися… Тебе зв’язати?

Вайнберг запитливо подивився на Сахна.

– Мені однаково, – прошепотів він. – Ми всі пішаки в цій грі…

– Ти й він, – Сахно вказав поглядом на Ніка, – так! А я ні, я з іншої гри! Мене ваші мільярди до…

Хвилин через п’ять Сахно попросив Ніка зібрати в пакет їжу зі столу. У той же пакет поклали два пістолети. Сахно все-таки зв’язав Вайнберга і знову перетягнув ноги бельгійця вирваним шнуром од мікрохвильової печі.

– Хороший дядько, – мовив він на ходу, коли вони з Ніком підійшли до воріт. Спочатку перекинули пакет, потім перелізли самі.

Уллі спала, підігнувши ноги, на задньому сидінні «фольксвагена».

Навіть коли машина рушила, вона не прокинулась.

У Трір приїхали о пів на сьому. Сахно знайшов на задвірках міста стоянку, де, не виходячи з машини, вони перекусили взятою у Вайнберга їжею. Уллі все ще спала й поки що будити її вони не хотіли. Розбудили близько восьмої і знову залишили в машині.

Сахно, вивчивши отриманий од Вайнберга чек, простягнув його Нікові.

– Ходімо, – сказав він. – Дойчебанк має бути десь у центрі.

Трірське відділення Дойчебанку вони знайшли швидко – виявилося воно за п’ять хвилин ходьби від знайомого їм «МакДоналдса». Банк уже працював.

– Ну, давай, іди за баблом! – підштовхнув Ніка в спину Сергій. – Пам’ятай, там твій полтинник!

Не можна сказати, що Нікові було страшно. Але щось усередині намагалося зупинити його, не пустити в прозорі двері банку, що відчинялися в обидва боки. Він думав про Вайнберга, який надто легко розлучився з цими грошима, так легко, немов був упевнений у своїй швидкій смерті й у тому, що гроші йому більше не знадобляться. Власне, так, мабуть, і станеться, якщо вже не сталося. Він же сам назвав себе пішаком, а значить, знав, що програв, що його принесуть у жертву, як намагалися принести в жертву у цій грі й Сахна, і, напевно, його самого, Ніка Ценського. Жалощів до Вайнберга Нік не відчував – згадався Погодинський. Нік так і не запитав Вайнберга, чи не він винен у смерті старого.

Вайнберг напевно сказав би правду, йому більше нічого було приховувати. Але чи так уже це важливо?…

Втома від безсонної ночі вповільнювала хід думок. Нік зайшов у банк. Простягнув чек у віконце. Чекав збентеження в очах касира, що побачив суму, але той тільки уважно подививсь у вічі Ніку й заклацав по клавіатурі комп’ютера. За головою касира в темному склі кабінки відбивався монітор, і Нік побачив, як на нім з’явився величезний, на весь екран, підпис, який касир уважно порівняв із підписом на чеку.

– Вам переказ на ваш