Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Щоб якось протидіяти цій розбійницькій акції покидьків польського суспільства, українське населення лісистої частини Надсяння, особливо околиць Любачева і Цішанова, взялося за зброю і організувало загони самооборони, які пізніше увійшли до складу УПА. Навколо Сурохова нема лісів, тому там не створювалися жодні загони. Єдиною організованою формою оборони стала система тривоги, до якої, крім Сурохова, приєдналося населення Собеціна, Конячова, Маковиська і Вітліна. Удень і вночі навколо тих сіл чергували спостерігачі, які биттям у дзвони і труби попереджали про напад польсько-радянських татар.
15 вересня 1945 року численна польська банда напала на Сурохів. Тієї трагічної неділі священик Михайло Плахта відправляв богослужіння у місцевій церкві. Бандити увірвались до церкви, наробили ґвалту, перервали богослужіння, забрали священика з вівтаря. Заарештували також дружину священика і сина Юрка. Зв'язавши колючим дротом, арештованих тяжко побили, а потім повели на допит до села Півода, де знову страшно знущалися з них. Потім усіх погнали до Шовска і там, роздягнувши всіх догола, публічно зґвалтували дружину священика Плахти і врешті всіх розстріляли.
Друга група з тієї самої банди схопила під церквою кільканадцять дівчат, привела їх на фільварк, також роздягли догола і знущалися з них. Коли Іван Кордіяк став на захист дівчат, один з польських бандитів застрелив його. Під час нападів польських банд на Сурохів загинули: Василь Конський, Стефан Дуль, Олекса Ванцак, Параскевія Ціховлас, брат пробоща Володимир Плахта, Василь Осьмак, Михайло Гелета, Василь Зінчак, Настя Кулик, Михайло Кунь, Анна Федан, Стефан Кушпира, Дмитро Дубняк, Олекса Романець, Роман Головенька та інші.
16 серпня 1945 року Польща уклала договір з СРСР про переселення всіх українців з земель так званого Закерзоння. Переслідування українського населення тепер набрало легальної форми і називалось тутешніми польськими писаками військовою «охороною». Яка це була польська офіційна «охорона», знають тільки ті, хто її пережив. Цивільна міліція і різні «штурмівки» так заохочували українців до переселення, що знову били людей, знущалися з них і безкарно стріляли у кого хотіли.
10 березня' 1946 року всіх мешканців українського Сурохова зігнали на залізничну станцію в Ярославі і вивезли на терени Тернопільщини. Тих, хто залишився і зміг якимось чудом уникнути примусового виселення, у 1947 році вивезли на Повернені землі. І суто українське село Сурохів перестало існувати.
Сьогодні тільки самотня українська церква, перетворена на польський костел, стоїть у Сурохові, щоб своєю прекрасною архітектурою нагадувати чужим приблудам, що сурохівські землі є українськими.
Михайло Шкільних. Сурохів — українська сільська фортещ над Сяном// Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 565–575.
Документ 42
ЖЕРТВИ ДОБРОЇ
Перелік 27 осіб, вбитих 10 січня 1946 року, розміщений на пам'ятнику в Добрій.
Анастасія Козар, Олександер Комінко, Анастасія Новак, Марія і Катерина Палюх, Марія Головенчак, Марія Бус, Теодор Кудлак, Юрій Лиховід, Анна, Анастасія, Анна (дитина) і Катерина Кріль, Анна, Марія, Михайло й Ілько Головенчак, Марія Дика, Анастасія і Андрій Квасньовський, Марія Миц, Анна Лиховід, Михайло, Анастасія і Розалія Копанець, Петро і Анна Тараско.
Микола Андрусяк. Кривавий терор польських боївок на Надсянні // Ярославщина і Надсяння 1031–1947. — С. 621.
Документ 43
ДОМБРОВИЦЯ
Від рук польських бандитів у Домбровиці загинули: Юрко Пухта, Михайло Каня, Степан Остяк, Меланія Наконечна, Теодор і Марія Люті, Михайло Пухта, Степан Данилець, Гаврило Труш, Михайло Труш, Марійка Нікеруй, Марійка Налядзьона. По-бандитськи замучені пробощ Домбровиці, священик Іван Зимний, Степан і Марія Шегди, Анастасія Федірко з двома дітьми. У Добчі в парафії Добра (повіт Ярослав) у могилі на подвір'ї Станька Мурав'янки поховано 18 осіб. Прізвища вбитих невідомі. Лише знаю, що вчителя Богдана Дубляницю бандити вбили у школі.
Яків Козел. Жертви польського терору у Дубровиці // Ярославщина і Засяння 1031–1947. — С. 623.
Документ 44
ЛАЗИ
Коли і за яких обставин оселились українці у селі Лази, нині важко встановити. Рештки написів на цвинтарних надгробках у селі говорять про те, що село існувало вже у середині XVII століття. Але у мого батька зберігся запис, датований 9 серпня 1925 року, у якому йдеться про (…) знайдену інформацію, що перша церква у
Лазах була збудована вже у 1225 році. Інших документів на підтвердження цієї дати нема.
Село Лази лежить на північ від Перемишля (29 км), на південний схід від Ярослава (14 км) і на північ від Радимна (7 км). (…) Від початку існування Лази були суто українським селом. Лише під кінець XIX століття у результаті мішаних шлюбів тут поселилось кілька десятків римських католиків. (…) У 1884 році в селі мешкало 1195 осіб греко-католицького і 100 осіб римо-католицького віросповідання. (…) За моїми даними, у 1939 році в Лазах було 1585 греко-католицьких українців, 80 поляків, 15 євреїв і 40 римських католиків, які розмовляли українською, ходили до церкви і фактично належали до українського середовища. (…)
[Друга світова війна стала початком кінця українських Лазів]. Коли на сході почав захлинатись німецький наступ, кожний розумів, що більшовицький мотлох швидко повернеться на наші землі. У навколишніх лісах безчинствували більшовицькі банди, і з ними співпрацювали польські. На всьому українському Надсянні вони почали масові вбивства української інтелігенції і свідомих селян. (…) Наше західне прикордоння перетворилось на долину смерті, а його населення стало об'єктом розбою, тортур і вбивств для польських банд. Коли у серпні 1944 року на Ярославщину повернулась Червона Армія, напади на українське населення і насильство посилилися. Попередні антиукраїнські виступи польського шумовиння не тільки отримали схвалення, але і допомогу підрозділів НКВД. Ніхто вже не
