Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Влітку 1945 року з Гамбурга поверталась Анна Молинь, вийшла з потяга в Лежайську і пішла навпростець до свого села. По дорозі схопили її поляки з Бжиської Волі, пограбували все, що у неї було, а потім завели до лісу, там пригнули верхівки двох дерев, прив'язали до них дівчину і розірвали надвоє.

Тоді поляки вбили над Сяном також двох братів дружини Логина, а їхні тіла вкинули в річку. Так само загинули: Василь Кархут — брат Стефана з Циганської Гурки, Андрій Зінь, Іван Пилипець. Брати Іван і Василь Гроди після приїзду до Лежайська вирішили взяти віз із Цеплиць. За ним пішов Василь. Коли повернувся до Лежайська, брат уже був мертвий. Його вбили поляки.

* * *

Неможливо зараз установити, скільки хлопців і дівчат з Цеплиць, що поверталися з Німеччини, загинули над берегами Сяну. Багатьох з тих, хто був у Німеччині на роботах, нема ні на еміграції, ні на батьківській землі. Залишається припустити, що вони загинули від бандитських куль, а їхні тіла попливли Сяном до Балтійського моря.

Важко описати Голгофу людей з мого села і назвати всіх жертв українських Цеплиць, а вони були дуже великі. «Людові» літописці наших часів голосно вихваляються, як зі своїм військом і Цивільною міліцією захищали українське населення від банд. Яка страшна іронія! Коли на очах польських міліцейських гарнізонів і війська у Ярославі гинули мирні мешканці мого села, тоді ніхто не прийшов захищати людське життя.

Мимоволі спадає на думку опис із Галицько-Волинського літопису, як багато століть тому Лєшек вирушив на Лева, зайняв Пшеворськ, убив у ньому всіх людей, від малого до великого, і повернувся на свої землі. «Культурні» спадкоємці у XX столітті повторили напад Лєшка.

* * *

У ці дуже важкі місяці польських переслідувань і вбивств беззахисних мешканців Цеплиць люди випили гірку чашу до самого дна. Кожний хотів утікати в безпечніший бік, щоб не жити вічно у страху за своє життя і не дивитись на муки і смерть сусідів і власної родини.

Виселення українців з Цеплиць почалось на початку 1945 року. (…) На тих, хто виїжджав, по дорозі нападали загони Армії Крайової і забирали у людей все, хто що віз.

Після страшних вбивств українського населення у Піскоровицях, Молинях і Волчастих багато українців з Цеплиць пішли кочувати у ліси за Добчою, Доброю і під Лехманями. Тоді там почали утворюватися загони УПА, і польські боївки вже не мали сміливості туди навідуватись. 27 липня 1945 року почалась остання акція виселення. У Цеплицях залишились лише українці з мішаних сімей. (…)

Невдовзі після виселення поляки з Сенявського Майдану приїхали до Цеплиць з наміром зруйнувати українську церкву Але українські жінки з мішаних сімей, які залишились у селі, не дали цього зробити.

Українську церкву в Цеплицях перетворили на костел. Село заселили поляки з заходу, і від недавніх українських Цеплиць залишились тільки численні могили і теплий спогад емігрантів.

Ю. Теплицький. Теплиці — історія одного замученого села // Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк— Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 587–607.

Напад на Волчастий — присілок Цеплиць

(…) У суботу 3 березня 1945 року численна польська банда напала на наш присілок — Волчастий. Бандити спочатку прийшли до нас, бо наша хата стояла при в'їзді до села. Як розповідав мій брат Іван, один з бандитів, з фінкою у руці, наказав усім лягти в ліжка. Іванові вдалось утекти, але бандит застрелив усю родину — батька Миколу Гися, моїх братів — Петра і Василя та сестру Еву Гись.

Це все відбувалось на очах моєї мами, яка сиділа за піччю. Бандит стріляв у неї чотири рази, але якось не влучив. Лише п'ятою кулею розбив лице і вибив зуби. Мама якимось чудом видужала, але незабаром таки померла. По сусідству з нами бандити вбили Степана, Петра і Миколу Ничів. Загинули там також Іван, Маруся, Катерина, Василь, Михайло і Петро Лишаї. Бандити не пощадили також Мирона, Михайла, Марію, Олега та Ілька Волчастих. З ними загинули також: Олег, Маруся і Василь Сороки — всі були мешканцями Волчастих. Микола Щасний зі Східної України, який мешкав у нашому присілку, також загинув від польської кулі.

Після цього бандитського нападу в селі почали грабувати українців різні пройдисвіти, як Стах Піган і Ян Кохан. Усі ще пам'ятаємо, як під час вивезення українського населення з наших теренів там, за Рудкою, у Кутах, польські бандити перехопили 6 фур з бідними переселенцями і звідти не повернулася жодна жива душа. (…)

Досі, після стількох років, пам'ятаю підрахунки римо-католицького священика з Цеплиць, який нарахував понад тисячу вбитих українців з околиць Цеплиць і поховав їх на місцевому кладовищі. Він не враховував тих 75 українців, яких поляки застрелили у самих Цеплицях. Українці Ярославщини мусили платити високу ціну за свою національну відмінність.

Анастасія Мороз. Трагедія українського населення з присілка Волчастий // Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто у 1986. — С. 625–626.

СУРОХІВ

Село Сурохів, записане у Земельних книгах за 1462 рік, лежить на широкій і дуже родючій рівнині на правому березі Сяну, напроти княжого замку Ярослава. З незапам'ятних часів у Сурохові проживали тільки українці. Такий стан зберігався до кінця XIX століття, коли у селі почав поселятися польський елемент. Це була фільваркова служба і сезонні робітники. Після 1930 року прийшли польські колоністи. Але вони швидко потонули в українському морі і як сепаратистська польська група не відігравали на селі жодної ролі. (…) Шематизм греко-католицької церкви інформує, що в Сурохові та його присілках, Конячові й Собеціні, проживало 2282 українці. (…)

Коли наприкінці липня 1944 року